Гетьманщина. Руїна. Наступ на автономію Української держави

«Гетьманська столиця» у Батурині, реконструкція ХХІ ст.

План лекції

1. Українська козацька держава в другій половині ХVII-ХVIII ст. Руїна.

2. Відновлення козаччини на правобережній Україні в середині 80-х рр. ХVII ст. С.Палій. 

3. Гетманування Івана Мазепи. Спроба відновлення державної самостійності України.

4. Остаточна ліквідація автономних прав України у ХVIII ст.

5.  Соціально-економічний розвиток українських земель у кінці ХVIII ст.

6.  Культура України у другій половині ХVII -ХVIII ст.

   

  

1. Українська козацька держава в другій половині ХVII-ХVIII ст.  Руїна 

Після смерті Б.Хмельницького його син Юрій, обраний гетьманом, за рішенням старшинської ради був замінений І.Виговським. Тим самим династію Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини боротьбу за владу. Цей факт став однією з причин руйнації тодішньої української державності.

У внутрішній політиці І.Виговський виступав за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи принципи соціальної організації засновані на традиціях козацтва. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає переговори з Польщею й у 1658 р. дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я.Барабаша та полтавського полковника М.Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені, і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков.

Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання - під проводом І.Богуна та І.Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

У вересні 1659 р. на Білоцерківській раді гетьманом знову проголошується Ю.Хмельницький. Він підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., визнавали статус обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Московські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська православна митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові. Переяславські статті та взаємини з Москвою викликали невдоволення правобережної старшини, що і зумовило розкол України за територіальною ознакою.

Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю.Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Україна фактично розділилася на дві частини - Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

У 1663 р. Ю.Хмельницький зрікається гетьманства, його місце посідає переяславський полковник П.Тетеря. Того ж року на «Чорній раді» у Ніжині лівобережним гетьманом обирають кошового Запорізької Січі І.Брюховецького. У 1665 р. він підписує з Росією Московські статті, котрі ще більше обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, під час якого І.Брюховецького було вбито (1668 р.).

У цей час на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання, яке зумовило крах гетьманства П.Тетері, який провадив пропольську політику. Гетьманом обирають черкаського полковника П.Дорошенка (1665- 1676 рр.).

П.Дорошенко.

З портрета ХVІII ст.

Головною його метою було звільнення та об'єднання України. Для цього він проголошує спілку з Кримом і Туреччиною. У 1667 р. Росія і Польща укладають за спиною України Андрусівське перемир'я, яке, порушуючи Березневі статті 1654 р., поділило Україну. У складі Росії залишилася Лівобережна Україна з Києвом, їй поверталися Смоленськ і Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі. Запоріжжя перебувало під владою обох держав. Починається заселення країв Правобережжя, які перед тим були пусткою. Спираючись на підтримку татар, П.Дорошенко намагається витиснути поляків із Правобережжя. Восени 1667 р. польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Закріпившись на Правобережжі, П.Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у 1668 р. проголошує себе гетьманом всієї України. Поновлюється військова активність Польщі.

Залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д.Многогрішного, П.Дорошенко повертається на Правобережжя. У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом і водночас затверджуються Глухівські статті. Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік Росії. А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами, у Дорошенка з'явилися додаткові проблеми - нові претенденти на гетьманську булаву: П.Суховій, який спирався на запорожців, і М.Ханенко - ставленик Речі Посполитої. У цій ситуації П.Дорошенко змушений був посилити протурецьку орієнтацію, офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула.

1672 року Туреччина починає війну проти Польщі й за допомогою козаків здобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька мирна угода означала входження Правобережної України до складу Туреччини. П.Дорошенко проголошувався правителем України в межах Брацлавщини та Київщини. В цей час міняється влада на Лівобережній Україні. Замість засланого до Сибіру Д.Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний І.Самойлович. Поява турків в Україні позбавила П.Дорошенка народної підтримки. В 1674 р. до І.Самойловича перейшло 10 правобережних полків.

За таких обставин у вересні 1676 р. П.Дорошенко скидає гетьманські повноваження і піддається Росії. На раді у Переяславі І.Самойлович проголошується гетьманом обох боків Дніпра.

Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Україною, знову обирає на гетьмана Ю.Хмельницького (1677-1681 рр.). Гетьманство закінчилось трагічно: він був скараний на смерть самими ж турками.

У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Крим підписують Бахчисарайську мирну угоду, за якою Лівобережна Україна з Києвом входила до складу Росії, Поділля і частина Київщини залишалися за Туреччиною, а територія між Дніпром і Південним Бугом мала бути нейтральною.

Але у 1686 р. Польща і Росія підписують так званий «Вічний мир», згідно з яким входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до складу Московської державидо Речі Посполитої - Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними.

Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України.

2. Відновлення козаччини на Правобережній України в середині 80-х рр. XVII ст. С.Палій

Після поразки Української революції подальшу долю українських земель визначали сусідні держави - Поль­ща, Росія та Туреччина. Згідно з умовами Бахчисарайсь­кого договору (1681 р.) територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною.

Спочатку Туреччина, а згодом Польща по­рушують Бахчисарайську угоду і розпочинають процес заселення пустуючих земель Правобережжя. Новий колонізаційний рух стає особливо масовим після того, як Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозво­ляв козацькі поселення на південь від Росі. Наступним кроком Польщі стала ухвала сейму (1685 р.) про поновлення на території колишніх українських полків козацьких прав та вольностей. Відродилися Богуславський, Брацлавський, Корсунський та Білоцерківський полки.

Після завершення війни між Польщею та Туреччи­ною (1699) потреба у козацькому війську відпала, і тому польський сейм прийняв рішення про ліквідацію право­бережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей план призвела спочатку до поразки польських військ під Фас­товом 1700 р., а потім і до вибуху повстання під прово­дом С.Палія (1702-1704).

С.Палій.

 Портрет  Г.Киянченко.

Протягом 1688-1704 рр. Палій вів пере­говори з гетьманом І.Мазепою про возз'єднання Правобережної України з Лівобережною, але уряд Московщини, пов'язаний з Річ­чю Посполитою «Вічним миром» (1686), не давав згоди на цю акцію. У 1702-1704 рр. Палій очолював козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В 1704 р. на Правобе­режжя вступили лівобережні козацькі полки під проводом Мазе­пи. За його наказом Палія було заарештовано, а повстання при­душено.

Ситуацією скористався І.Мазепа, який, приєднавши до Гетьманщини правобережні полки, незабаром усунув С.Палія від влади. Після падіння І.Мазепи та поразки П.Орлика система міжнародних договорів 1711-1714 рр. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобе­режжям.

Починається активне відновлення польсько-шляхет­ських порядків на Правобережжі. Землі регіону знову були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Поділь­ське воєводства. Магнати почали створювати в межах своїх воло­дінь «слободи», у яких селяни на певний час звільнялися від податків. 

Гайдамаччина. Своєрідним піком гайдамацького руху стало селянсь­ко-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву «Ко­ліївщина» (від слів «кіл», «колоти», «колій»). Зумовлений низкою причин: - господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури: (перенесення основного ринку зерна з Балтійського на Чорне море); -. нечіткість перспектив розвитку позначилася на вза­єминах українських селян і польських панів, посилення соціального напруження; - загострилася релігійна ситуація.

Першопоштовхом до розгортання конфлікту став активний наступ уніатів на права православних на півдні Київ­щини. Катерина II пообіцяла православним Польщі підтримку та заступниц­тво. У 1768 р. польський король С.Понятовський під тиском Росії підписав трактат про зрівняння в правах з католиками віруючих православної та протестантської церков. 

Значна частина польської шляхти негативно поставилася до зрівняння в правах ка­толиків та православних і перейшла до активних дій. Ство­ривши збройні союзи - конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних під гаслом захис­ту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під російського впливу.

Не маючи змоги самотужки вгамувати непокірних маг­натів, польський уряд звернувся по допомогу до Росії. Місцеве українське населення сприйняло появу російсь­ких збройних формувань як допомогу в боротьбі проти офіційної польської влади. Набула поширен­ня чутка про те, що нібито Катерина II видала «Золоту грамоту», в якій закликала селян до боротьби з польсь­кою шляхтою. Всі ці обставини сприяли розгортанню та поглибленню селянсько-козацького виступу на Правобе­режжі.

Навесні 1768 р. запорожець М.Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін. На бік повсталих перейшов уманський сотник І.Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини.

Катерина II розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релі­гійне протистояння. Важливою складовою цього руху бу­ла антифеодальна боротьба, і тому попадання на російсь­кий ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки. Після зближення з Поль­щею Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схопле­ні М.Залізняк та І.Гонта. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але оста­точно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р. Жорстоко і люто розправилася з повстанцями Польща. Покарання  гайдамаків - підданих Росії, мало характер демонс­трації

 Стратегічною метою імперської політики Росії було встановлення контролю над правобереж­ними землями,. Внаслідок другого поділу Польщі (1793) до Росії відійшли Київщина, Східна Волинь, По­ділля, Брацлавщина, а після третього поділу (1795) під владу російського царя відійшла і Західна Волинь. Неза­баром на інкорпорованих землях було утворено Київську, Подільську та Волинську губернії.

Отже, після поразки Української революції Правобе­режжя надовго стало об'єктом територіальної експансії сусідніх держав - Польщі, Росії та Туреччини. Встанов­лення на початку XVIII ст. контролю Польщі за цим кра­єм відновило польсько-шляхетські порядки, посилило ре­лігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобереж­них земель, зростання соціального напруження та виник­нення гайдамацького руху. Перехід наприкінці XVIII ст. Правобережжя під владу Росії не зняв проблеми інозем­ного панування для цього краю, він тільки змінив форми та методи експлуатації місцевого населення.

3. Гетманування Івана Мазепи. Спроба відновлення державної самостійності України 

На кінець ХVІІ ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного і культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни - Малоросією. Старшина фактично витиснула рядових козаків з вищих посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя особливих привілеїв для себе.

26 липня 1687 р. козацькою радою на р. Коломак генеральний писар І.Мазепа обирається гетьманом. Тут же підписується нова угода з Москвою - Коломацькі статті: гетьман не мав права змінювати генеральну старшину без дозволу царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як зазіхання на їхні привілеї). Статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи. Черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові. За рахунок обмеження гетьманської влади зміцнилися позиції козацької старшини.

І.Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за його сприяння було збудовано й відреставровано понад 20 великих Храмів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін.

У проведенні внутрішньої політики І.Мазепа спирався на козацьку старшину - роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Намагаючись зміцнити гетьманську владу вводить нову категорію козацької старшини - бунчукових товаришів. У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і на Туреччину та Крим. Він проводив Промосковську політику. Гетьман був близьким другом Петра І.

У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра І проти Туреччини.  Але у 1700 р. Петро І укладає мир з Туреччиною, починаючи Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Підписується Константинопольська мирна угода, згідно з якою дніпровські фортеці мали бути ліквідовані. Азов переходив до Росії, але вона не отримувала виходу до Чорного моря.

Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну. Північна війна утискала інтереси України.  У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Подальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини були несумісні.

І.Мазепа робить свій історичний вибір - переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів.

Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман - І.Скоропадський. Було зруйновано козацьку столицю Батурин, а її мешканці повністю винищені. Бік Мазепи взяли запорожці під орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це Петро І у 1709 р. ліквідовує Запорізьку Січ.

Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію під владу Туреччини, де 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.

Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією відіграли фатальну роль в історії України. Після смерті І. Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізь­ке під головуванням кошового отамана К. Гордієнка 5 квітня 1710 р, обра­ли гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика.

Рада прийняла своєрідні статті - «Пакти і Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний уст­рій України після її визволення від московського панування. Цей документ ніколи, не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства, став свідченням передової української суспільно-політичної думки.

4. Остаточна ліквідація автономних прав України

у ХVIII ст. 

За часів правління І.Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. До гетьмана був приставлений резидент - стольник А.Ізмайлов. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722-1727 рр.) на чолі з С.Вельяміновим. Вона складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з гетьманом. Після смерті І.Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання з Колегії іноземних справ переходять до російського Сенату. Наказний гетьман П.Полуботок очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату обмеження функцій Малоросійської колегії. В середині 1723 р. він був заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя.

Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну ситуацію в Росії. Під тиском О.Меншикова, який володів значними маєтками в Україні, в 1727 р. Петро II ліквідував Малоросійську колегію і дозволив вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але незабаром з'являються так звані «Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії. Вперше цей документ виник у формі не угоди, а царського указу. Гетьман не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у державну скарбницю. Тобто мова йшла лише про формальне відновлення автономії, хоч це і затримало цілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру Російської імперії. Після смерті Д.Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна (1730- 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського уряду.

В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було розпущено і на гетьмана обрано К. Розумовського - молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширити автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і склад генеральної старшини і суду.

У 1754 р. була ліквідована одна з важливих ознак автономії - державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ переходить під пряме імперське правління.

Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення Розумовського з проханням про введення спадковості гетьманування і розширення його прав знову ліквідувала цей інститут в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764-1786 рр.) генерал-губернатора П.Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). На початку 80-х років був скасований полковий устрій на колишній Гетьманщині. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

Після укладення Кючук-Кайнарджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Війська царського генерала Текелі, повертаючись із Криму, несподівано оточили Січ. П.Калнишевський - останній кошовий отаман - капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Козацька старшина отримала офіцерські звання у російській армії. Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва - Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім - Малоросійське генерал-губернаторство).

В 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні пікінерські полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить «Жалувана грамота дворянству», за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.

Отже, у др. пол. XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Української держави були остаточно знищені.

5.  Соціально-економічний розвиток українських земель у к. ХVIII ст.

На Лівобережній та Слобідській Україні в др. пол. XVIII ст. па­нували феодально-кріпосницькі відносини. Основну роль відігравало сіль­ське господарство. Поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських райо­нів.  На Лівобе­режжі та Слобожанщині більше уваги приділяли вирощуванню зернових, а згодом вирощувати картоплю, кукурудзу, цукрові буряки й соняшник, тютюн, льон, коноплі. У Південній Україні та в Криму розвивалися садівництво й виноградарство. Окремі зе­млевласники освоювали багатопільну систему. Трипільну систему запро­ваджували за рахунок перелогів. На той час вона була на Правобережжі в Галичині. Почали розводити коней, овець.

Сталися зрушення в промисловому виробництві. На основі дрібних селянських промислів виникли мануфактури. Ііснувало чимало кустарно-кооперативних промислів і підприємств, де працювали кріпаки. В Україні діяли підприємства з одночасним використанням примусової та найманої праці. Поява і зростання великих мануфактур, вкладання в їхнє будівництво значних коштів свід­чили про формування нового типу підприємств - капіталістичних. Поглиблювалася спеціалізація в окремих галузях промисловості, вини­кали нові самостійні галузі. Продукція рудень задовольняла і населення, зайнятого в сільському господарстві.

Зростання промислового виробництва позитивно позначилося на роз­витку торгівлі, що пожвавилася завдяки ярмаркам у Києві, Ніжині, Полтаві, Чернігові, Харкові та ін. Розвивалися міста як центри економічного, політичного і культурного життя. Наприк. XVIII ст. кількість поселень міського типу досягла 200. Міста відігравали велику об'єднавчу роль у становленні економічної укра­їнської спільності. З розвитком економіки, внутрішніх ринків помітно зростала роль Украї­ни у зовнішній торгівлі. Все це свідчило про формування якісно нових еко­номічних відносин - капіталістичних.  

Кінець XVIII ст. характеризується зростанням могутності Російської імперії, агресивності її зовнішньої політики. Вона загарбала більшу частину українських земель, перетворивши позбавлену автономних прав Україну на одну з своїх губерній. Чималу роль у реалізації загарбницьких намірів Росії щодо України ві­діграли поділи Польщі. Скориставшись нестабільністю внутрішньополітич­ної ситуації в цій країні, Росія разом з Австрією та Пруссією у 1772 р. під­писали акт про поділ польських земель. 1774 р. Австрія захопила й Буковину. Уряд Австрії об'єднав захоплені землі України з польсь­кими в коронний край із центром у Львові. Від Польщі були відокремлені Помор'я, Куяви, частина Великопольщі, Малопольща і Галичина, Східна Білорусь. До Австрії відійшла частина Галичини, згодом була приєднана й Буковина. У 1793 р. відбувся другий поділ Польщі. Росія отримала Київщину, Поділля, значну частину Волині та Білорусі. У 1795 р., Росія, Австрія і Пруссія здійснили третій поділ Польщі, внаслідок чого вона втратила свою державність. До Росії відійшли частина Волині та Литва. Таким чином, під владою Російської ім­перії опинилися практично всі українські землі, за винятком Буковини та Галичини.

6.  Культура України у другій половині ХVII  - ХVIII ст. 

Українська революція 1648-1676 pp., поступальний розвиток буржуазних відносин, перебування українських земель у складі різних іноземних держав, загальноєвропейські ідеї та процеси періоду пізнього ренесансу, доби реформації, часів просвітництва мали помітний відбиток на розвиток української культури.

Наприк. XVII-XVIII ст. відбуваються значні зміни у сфері побутової культури. Зокрема, поступова еволюція господарчого розвитку зумовила вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці. У ремеслі та промислах активно запроваджується примітивна механізація, що базувалася на використанні енергії вітру та води. Розширення торгівлі та майнова диференціація стимулювали появу нових засобів пересування. 

Історичні особливості заселення та розвитку господарства українського Лісостепу зумовили появу в цьому регіоні безсистемних поселень. Згодом виникають вуличні, рядові, радиальні, шнурові та інші види регулярних поселень. На Слобожанщині більшість поселень мали квартальну або ж гніздову форму планування. Побут завжди був віддзеркаленням суспільних процесів, особливо рельєфно це можна прослідкувати вивчаючи історію костюма. Зокрема, наприк. XVII-XVIII ст. одяг населення свідчив про майнову диференціацію, розвиток нових форм промислового господарювання, іноземні впливи. Певної трансформації цієї доби зазнали і традиційні форми громадської організації народу. Зокрема, сільська територіальна община (громада) під впливом розвитку товарно-грошових відносин, закріпачення селянства поступово втрачає свої позиції.

Зазнає змін і первинна ланка суспільної організації - сім'я, що була осередком господарського та духовного життя. Вона зберігала свій патріархальний характер - її главою був батько або ж дід. Водночас завдяки українській ментальності помітну роль у сім'ї відігравала жінка. Розвиток товарно-грошових відносин у XVIII ст. зумовив посилення процесу заробітчанства в інших місцевостях, залучення жінок та дітей до процесу виробництва, зростання економічної незалежності дітей від батьків, що стимулювало розпад традиційної великої сім'ї.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспільстві. Сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні приміщення. На період Гетьманщини припадає перша спроба в Україні запровадити обов'язкову освіту. Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігравали середні навчальні заклади - колегіуми, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Ці навчальні заклади готували служителів релігійного культу, державних службовців та вчителів початкових класів. Важливим осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра І одержала статус і права академії. Тут сформувався один із центрів філософської думки (І.Гізель, Г.Кониський, Г.Сковорода та ін.), зросла літературна та поетична школа (К.Сакович, Л.Баранович, М.Довгалевський та ін.), утворився осередок щодо розробки теорії українського поетичного мистецтва (Ф.Прокопович, М.Довгалевський, Г.Кониський та ін.).

Відмінною була ситуація в галузі освіти на Правобережжі та західноукраїнських землях. Хоча по селах працювали дяківські школи, все ж форсований наступ католицизму призвів до закриття багатьох братських шкіл. Офіційна влада підтримувала лише єзуїтські та уніатські школи, які стали засобами асиміляції українського населення. Середня освіта майже цілком була підконтрольна єзуїтському ордену, під патронатом якого діяли Львівський, Кам'янецький, Перемишльський та інші колегіуми. Важливим центром науки та культури у західноукраїнському регіоні був Львівський університет, заснований ще 1661 р.

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури в цілому було книгодрукування. Наприк. XVII-XVIII ст. в українських землях діяло 13 друкарень. Провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерської лаври. У західному регіоні найпотужнішою була львівська друкарня А.Піллера. Значним зрушенням стало запровадження гражданського шрифту, кирилицею друкувалися тільки церковні видання, а «гражданкою» - світські.

Ікона "Покрова".

Ікона XVII  ст.

Культурний процес в українських землях наприк. XVII-XVIII ст. ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів. Спочатку в Польщі 1696 р. було видано закон, який виключав українську мову з адміністративного вжитку, зберігши її лише у церковній сфері. У 1720 р. заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській академії, а з др. пол. XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову. 

У XVIII ст. певні зрушення відбулися в науковій сфері. Предметом наукових студій українських вчених стали астрономія, математика, медицина, географія. Інтенсивно розвивається в цей час медицина. Позитивні зрушення відбулися не лише у сфері природничих наук, а й в науках суспільних, що сприяло поступальному розвитку політичної культури. На зламі XVII і XVIII ст. посилюється процес перетворення історичних знань в історичну науку. Суть цього процесу полягає у відмові від традиційного провіденціалізму та пошуках причинно-наслідкових зв'язків історичних подій та явищ; критичному ставленні до джерел; виділенні історії із загальної енциклопедичної маси гуманітарних знань; базуванні викладу історичних праць на принципах системності та послідовності. Філософська традиція цього періоду була репрезентована плеядою українських вчених-мислителів - С.Яворський, Ф.Прокопович, І.Гізель, Г.Щербацький, Г. Сковорода. Піднесенню української літератури в цей час сприяв поступовий перехід від винятково релігійних ідеологічних засад до світських. У 1798 р. було видано поему І.Котляревського «Енеїда», що поклало початок новій добі в розвитку української літератури. Виразних національних рис набуває театр. У межах традиційної шкільної драми виникають невеличкі п'єси - інтермедії. Розвивається і вертепна драма - старовинний український народний ляльковий театр. У др. пол. XVIII ст. в Україні зароджується професійний театр. У 1798 р. у Харкові виник перший театр з постійною трупою. Певні зміни в XVII-XVIII ст. відбулися в музичній культурі українського народу. Зріс професіоналізм музичного мистецтва. Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа та Києво-Могилянська академія, у стінах яких здобули музичну освіту найяскравіші зірки Д.Бортнянський, М.Березовський та А.Ведель. Характерною рисою розвитку культури українських земель у XVII-XVIII ст. було використання в архітектурі та мистецтві стилю бароко, який особливо динамічно розвивався і в українській поезії. 

Отже, наприк. XVII-XVIII ст. у розвитку культури України відбулися помітні зрушення: урізноманітнення форм культурного життя та методів і засобів художнього самовиразу; підвищення рівня освіти; поступове витіснення у сфері культури релігійних підвалин світськими; помітний вплив європейських культурних процесів та тенденцій; деформування та гальмування культурного розвитку після втрати національної державності.