Україна у складі Російської та Австрійської імперій (ХІХ ст. - початок ХХ ст.)

Потрібен такий самий сайт натисни сюди.

Картина "Селянам оголошують Маніфест про відміну кріпацтва".

Б.Кустодієв, 1907р. З сайту kustodіev-art.ru 

План лекції

1. Українські землі під владою Російської імперії у першій половині ХІХ ст.

2. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії у першій половині ХІХ ст.

3. Тенденції соціально-економічного розвитку українських земель під владою Російської імперії у другій половині ХІХ ст.

4. Західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст.

5. Україна на початку ХХ ст.: 

    а) соціально-економічний розвиток України; 

    б) Україна в демократичній революції 1905-1907 рр.;

    в) національний рух в Україні;

    г) Столипінська аграрна реформа.

6. Україна у Першій світовій війні.

7.  Розвиток української культури у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. 

1. Українські землі під владою Російської імперії у першій половині ХІХ ст.

До сер. XIX ст. Росія поступалася державам Європи й Америки в соціальному, та техніко-економічному відношенні. Тільки 10% російського населення проживали в містах, а 90% - пов'язані з сільським господарством. Лише наприк. 30-х рр. XIX ст. у Росії почали з'являтися перші машини і парові двигуни. Створювалися перші невеликі фабрики. Не дивлячись на багаті запаси сировини і ресурсів, російська промисловість у цей час розвивалася вкрай повільно і малоефективно. Відставання Росії виявлялося і у розвитку транспорту. Перша залізниця з'явилася у 1851 р. Отже, Російська імперія та українські землі вступили в XIX ст. не в числі передових країн світу. Імперія потребувала прогресивних і демократичних перетворень.

Росія у 1805-1807 рр. вела коаліційні війни з Францією Наполеона І, які закінчилися для неї невдало. Влітку 1807 р. Олександр І був вимушений підписати Тільзітський мир із французьким імператором. Умови миру були невигідними, оскільки вона повинна була прилучитися до континентальної блокади свого головного торгівельного партнера - Англії. Це завдавало величезного збитку, російській економіці та торгівлі. Правила континентальної блокади дотримувалися Росією вельми не точно, що і послужило приводом для оголошення їй війни з боку Наполеона І. У ніч на 12 червня 1812 р. французькі війська перейшли через прикордонну річку Німан і вдерлися до Росії. Безпосередньо території України ця війна практично не торкнулася, хоча посилені рекрутські набори і відірвали від мирної праці багато тисяч українських селян.

Частина офіцерів царської армії, повернувшись із закордонного походу після розгрому Наполеона І, сподівалася на прогресивні зміни в Російській імперії. Вони почали організовувати таємні революційні товариства: "Союз порятунку", пізніше Північне товариство в Петербурзі та Південне товариство в Україні (П.Пестель). У 1823 р. до Південного товариства прилучилася й таємна організація "Товариство об'єднаних слов'ян". Програма Південного товариства називалася "Руська правда" передбачала встановлення республіканського устрою, ліквідацію кріпацтва та серйозні демократичні перетворення. 14 грудня 1825 р. стався виступ у Петербурзі, на Сенатській площі, який був легко придушений урядовими військами. Саме ця подія дала привід згодом назвати революціонерів-змовників "декабристами". В Україні виступ декабристів почався за два тижні після подій у Петербурзі. Брати Муравйови-Апостоли і Бестужев-Рюмін організували повстання Васильківського піхотного полку. Повсталий полк, не знайшовши підтримки у місцевого населення, був розгромлений.

У листопаді 1830 р. спалахнуло антиімперське повстання у Варшаві. Основна маса українців не підтримала цього виступу. До літа 1831 р. польське повстання було розгромлене. У 1831 р. було прийняте рішення про об'єднання західноукраїнських, білоруських і литовських губерній. На Правобережжі були закриті всі польські школи. У 1834 р. в Києві відкрився університет Св. Володимира. У 1837 р. губернатором призначений генерал Д.Бібіков, який проводив політику русифікації України. На всіх адміністративних посадах поляків замінили російські чиновники. У 1839 р. був завданий удар і по греко-католицькій церкві. Ослаблення польського впливу сприяло зростанню національної самосвідомості українського народу. Центральною фігурою в цьому процесі став Т.Шевченко.

2. Правобережні та західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії першій половині ХІХ ст.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис, кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску. В адміністративному відношенні вони належали до різних частин імперії. Переважна більшість західних українців жили в Галичині, об'єднаній з польськими територіями, Закарпаття належало Угорському королівству, а Північна Буковина виділялася в окрему адміністративну одиницю. У Галичині українці та поляки складали приблизно по 40% населення, причому українці населяли переважно Східну Галичину, а поляки - Західну. Ще 10% населення Галичини було єврейським. У Буковині провідні позиції займали румунські бояри, а в Закарпатті - угорські поміщики. Переважна більшість українців у всіх трьох областях, підконтрольних Австрії, була сільським населенням.

Реформи, проведені Йосипом II, торкнулися і західно-українських земель. Відбулася низка реформ «освіченого абсолютизму» австрійської Імператриці Марії-Терезії (1740-1780) та її сина Йосипа II (1780-1790) - аграрна ре­форма: звільнення селян з особистої залежності від по­міщиків, здійснення суду над селянами спеціальним державним чиновником; чітке визначення роз­міру панщини; церковна реформа: зрівняння прав католи­цької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо; підпорядкування церк­ви державі та надання священникам статусу державних службовців; освітня реформа: ліквідація ордену єзуїтів (1773) та відкриття у Львові університету (1784); запро­вадження системи початкових і середніх шкіл (1777). Незаба­ром нововведення було зведено нанівець наступними австрій­ськими правителями.

Австрійська буржуазна революція 1848 р. призвела до повного скасування панщини і пожвавлення політичного життя на західноукраїнських землях. У квітні 1848 р . поляки у Львові створили свій політичний орган - Центральну раду народову і почали формувати загони Національної гвардії. 2 травня 1848 р. у Львові була створена і перша українська політична організація - Головна руська рада, основною вимогою якої був поділ Галичини на польську і українську частини з окремими адміністраціями. Віденська адміністрація не підтримала вимог західних українців, обмеживши їх діяльність сферою культури. У листопаді 1848 р. у Львові почалися озброєні зіткнення між австрійськими військами і польськими загонами Національної гвардії. Австрійці, розгромивши польський рух, перестали підтримувати й українські організації, які незабаром припинили своє існування.

3. Тенденції соціально-економічного розвитку українських земель

під владою Російської імперії у другій половині ХІХ ст. 

Переважна більшість земель перебувала у власності дворянства, а селяни - у кріпосницькій залежності від помі­щиків та держави, в усіх сферах життя розвивалися ринкові відносини. Поглиблю­вався суспільний поділ праці, зростала чисельність місько­го населення. Протягом 1811-1858 рр. міське населен­ня України зросло в 2,5 раза. Розширювалися посівні площі під технічні культури. Процеси спеціалізації спостерігалися у садівництві, город­ництві та тваринництві. Вони були переконливим виявом пристосування сільського господарства до потреб внутріш­нього ринку, який формувався в імперії. Зрушення в сільському господарстві гальмувалися кріпосниць­кою системою господарства. 

Упродовж пер. пол. XIX ст. в Україні зростала кількість підприємств, на яких вже використо­вувалася вільнонаймана праця. Починаючи з 30-х рр. у промисловості стала викори­стовуватися удосконалена техніка. Зростаючі потреби в машинах приско­рили розвиток машинобудування. У 50-ті рр. потреби в металі задовольняли чавуноливарні та залізоробні підприємства.

Збут і закупівля сільськогосподарської та промисло­вої продукціїі здійснювалися через мережу торгів, базарів, особливо ярмарків. Зовнішня торгівля в Україні через чорноморсько-азовські порти здійснюва­лася в основному товарами сільськогосподарського вироб­ництва. 

Розклад кріпосницьких відносин і розвиток капіталізму зумовили зміни в со­ціальній структурі. У 30-50-ті рр. зросла кількість поміщиків, які заснували у своїх маєт­ках промислові підприємства, переважно цукроварні та гуральні. Частина з них зайнялася торгівлею. Саме таким шляхом формувалася торговельно-промислова буржуазія. За законом 1801 р. селяни дістали право купувати незаселені землі у приватну власність. Капітали відкрива­ли перед ними перспективу заснування промислових підприємств. Вони переходили у купецький стан (Яхненки, Симиренки, Терещенко, Харитоненко, Дегтярьови, Федоренки, Шведови та ін.). Збільшувалася кількість малоземельних і безземельних селян, які поповнювали новий стан найманих робітників. Нову соціальну групу найманих робітників становили міські жителі, зокрема ремісники.

Під час Кримської війни (1855 р.)царським урядом було оголошено про створення державного ополчення, який українські селяни прийняли за відновлення козаччини. У Київській губернії розгорнувся антикріпосницький рух «Київська козаччина». Грізним попередженням було повстання «похід у Таврію за волею», яке охопило 570 сіл з населенням 75 тис. чоловік.

Цар Олександр II 30 березня 1856 р. проголосив курс на проведення реформ. У кожній губернії було створено комітети з розробки проектів реформ, які мала потім узагальнити Головна комісія в Петербурзі. До складу останньої увійшло чимало українських дворян, у то­му числі Г.Ґалаган, В.Тарновський та інші. 

Портрет Олександра ІІ.

Невідомий художник, 1880-ті рр.

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпацтва і «Положення про селян, звільнених від кріпосної залеж­ності». Селяни-кріпаки отримували особисту свободу. За садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Внаслідок непослідовності та обмеженості реформи 94% селянських сімей мали наділи до 5 десятин, що було значно менше норми середнього прожиткового мінімуму. До 1907 р. селяни в результаті викупної операції виплатили понад 1,5 млрд. крб,, що в декілька разів перевищувало ринкову вартість землі.

Наслідком реформи 1861 р. стало й подальше розшарування селянст­ва. Реформи 60-х рр. мали буржуазний характер і сприяли налагодженню ринкових відно­син, матеріально-технічному забезпеченню сільськогосподарського вироб­ництва та піднесенню рівня агротехніки та зростанню врожайності.

4. Західноукраїнські землі у другій половині ХІХ ст.

Вистоявши перед революційною хвилею 1848 р., імперія Габсбургів зазнала поразок на міжнародній арені. Спочатку Австрія програла франко-італо-австрійську війну 1859 p., a 1866 р. зазнала поразки в протистоянні із Пруссією. Ці невдачі зумовили глибоку політичну кризу в державі. Щоб недопустити неконтрольованого розвитку подій, вже 1867 р. було укладено австро-угорський компроміс, внаслідок якого Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську. Це була суттєва зміна базового державотворчого принципу - централізм поступився місцем федералізму. До австрійської частини монархії увійшли Галичина і Буковина, а до угорської - Закарпатська Україна.

Аграрна реформа 1848 р. відкрила перспективи переходу сільського господарства імперії на капіталістичний устрій. Розвиток капіталізму в аграрному секторі західноукраїнських земель йшов прусським шляхом поступового вростання поміщицьких господарств у капіталізм. Дедалі більшої сили набула тенденція скорочення кількості поміщицьких маєтків та концентрація землі в руках елітної поміщицької групи. Характерною особливістю пореформеного землеволодіння в західноукраїнських землях було збереження церковного землеволодіння. Буржуазні відносини трансформували поміщицьке та селянське землеволодіння. Активна диференціація селянства призвела до того, що на рубежі віків у західноукраїнських землях налічувалося майже 80% бідняцьких, 15% середняцьких і лише 5% економічно міцних заможних селянських господарств. Постала проблема аграрного перенаселення в західноукраїнських землях. Західноукраїнські селяни почали виїжджати за кордон - до Канади, США, Аргентини, Австралії, Бразилії тощо. Фахівцями підраховано, що в 1890-1913 pp. кількість емігрантів із західноукраїнського регіону становила майже третину всього приросту населення краю за цей період. Еміграція частково вирішувала проблему аграрного перенаселення і пом'якшувала ситуацію на селі.

У др. пол. XIX - на поч. XX ст. аграрний сектор переходить на капіталістичний лад: з використанням вільнонайманої працї; поступово зростає товарність сільського господарства; поліпшуються знаряддя праці; поширюється практика використання прогресивних раціональних сівозмін, застосування добрив; формується господарча спеціалізація окремих районів, розширюються посівні площі тощо. Економіка західноукраїнських земель мала колоніальний характер:

1. Гальмування промислового розвитку західноукраїнських земель.

2. Кустарно-ремісничий характер західноукраїнської промисловості.

3. Орієнтація фабричного виробництва на добування та первинну переробку сировини, деформована структура промислового потенціалу.

4. Залежність промислового розвитку від іноземного капіталу.

5. Хижацька експлуатація природних багатств західноукраїнських земель. 

6. Фіксація низької енергоозброєності західноукраїнської промисловості.

7. Перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту.

Отже, у др. пол. XIX - на поч. XX ст. в західноукраїнських землях відбувається поступовий перехід до капіталістичних форм господарювання.

5. Україна на початку ХХ ст.  

а) Соціально-економічний розвиток України

Рубіж XIX і XX ст. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства. Ці зміни відбувалися в складних умовах, адже Російська імперія у 1900-1903 pp. пережила економічну кризу. 1904-1908 pp. позначені депресією, і лише в 1909-1913 pp. почалося промислове піднесення. На поч. XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях посідала одне з перших місць у світі. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США лише 33%. Концентрація виробництва сприяла монополізації - металургійній, кам'яновугільній, залізорудній галузях. Іноземний капітал приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Понад 25% іноземних інвестицій припадає на Україну.

Особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток регіонів. Південь України перейшов на капіталістичні рейки і розвивав промислове виробництво, південно-західний регіон орієнтувався на аграрний сектор. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України. Поступово склалася спеціалізація промислових районів: Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн - марганцевої, Кривий Ріг - залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя - цукрової. Протягом 1910-х рр. в Україні частка промисловості в загальному обсязі народного господарства сягнула 48,2%, а загальноімперський показник - 40%. Українські землі поч. XX ст. стали одним з головних промислових районів Російської імперії.

В аграрному секторі України на поч. XX ст. налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Переважно великі земельні латифундії перейшли на капіталістичні рейки, створивши ефективні, багатогалузеві господарства. Вписалися в нові умови господарювання маєтки Кочубея, Терещенка, Харитоненка. Перетворення землі на товар змінило життя дворянства та селянства, що породтло процес майнової диференціації селянства: безземельні та малоземельні селяни в Україні 80,5%. Це спричинило соціальне напруження серед селян та робітників.

Отже, промисловому розвиткові Наддніпрянської України на поч. XX ст. були притаманні: концентрація виробництва, утворення монополій, спеціалізація районів, вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток регіонів, перетворення України на головний промисловий район  імперії. В аграрному секторі: зберігали позиції латифундії, земля стає товаром, посилюється диференціація та експлуатація селянства, загострилася проблема аграрного перенаселення.

 б) Україна в демократичній революції 1905-1907 рр.

Невирішеність аграрного питання, посилення експлуатації, зацікавленість буржуазії в її залученні до вирішення важливих державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод створювали ґрунт для стихійного вибуху невдоволення. Можливість виступу стала можливою при появі політичних партій, розширенні сфери їхніх дій, посиленні впливу на маси, втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'язку з поразкою в російсько-японській війні 1904-1905pp.

Російсько-японська війна.

Фото з сайту tsushima.su

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі, коли за наказом уряду була розстріляна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Звістка швидко облетіла країну та викликала хвилю обурення. У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кілька фаз, кожна з яких мала свої характерні риси та особливості.

І фаза - «піднесення» (січень-жовтень 1905 p.): наростання масової боротьби, посилення її політичного характеру; політизація народних мас; активізація процесу самоорганізації суспільства; поширення хвилі заворушень серед селян та армії; взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів.

II фаза - «кульмінація» (жовтень-грудень 1905 р.): коротка стабілізація та розмежування політичних сил після публікації Маніфесту 17 жовтня; діалог опозиції та влади; формування багатопартійної системи; посилення пропаганди крайньо лівих партій (більшовиків та есерів); організація збройних повстань у грудні 1905 р.

III фаза - «спад» (січень 1906  - червень 1907p.): посилення репресій; зменшення інтенсивності робітничих страйків та селянських виступів; перехід політичних партій у підпілля; поширення терористичних форм боротьби; спроби опозиції продовжити боротьбу парламентськими методами у стінах Державної думи; перехід реакції у наступ.

Особливістю революції стали взаємопроникнення робітничого, селянського та національно-визвольних рухів, що посилювало антисамодержавний фронт і  народні виступи, основними параметрами яких є масовість, територіальна поширеність, тривалість, задіяність різних соціальних верств. Повстання на броненосці «Потьомкін», виступи у Севастополі П.Шмідта, у Києві Б.Жаданівського свідчили про поширення революційних настроїв серед солдат та матросів. Нестабільність, вагання селянства та армії були вирішальним суспільно-політичним чинником.

Революційну хвилю жовтня 1905 р. царизму не вдалося придушити силою, і він змушений був піти на поступки. Наслідком стало підписання 17 жовтня Миколою II Маніфесту, у якому народу обіцяли громадянські свободи, декларувалося скликання російського парламенту - законодавчої Державної думи. 

Микола ІІ.

Портрет Ернста Ліпгарта, 1896 р.

У 1905 р. в Лубнах виникає перша в Російській імперії україномовна газета «Хлібороб». Засновуються перші українські суспільно-політичні журнали - «Дзвін», «Українська хата», «Рідний край», «Посів», «Село». Виникають осередки «Просвіти». Пожвавився процес структуризації суспільства - утворено партії, ради, профспілки. Відбувалося формування політичних сил, які визначили характер суспільно-політичних подій в Україні 1917-1920 pp. Незрілість парламентаризму і необхідність консолідації опозиційних сил зумовили появу альтернативної моделі організації влади - Ради робітничих депутатів. Свідченням активної самоорганізації стало утворення першою виникла профспілка залізничників Південно-Західної залізниці. Зростання політичної свідомості, концентрація сил, організованість - характерні риси профспілок -селянського руху цього періоду. Влітку 1905 р. виникають місцеві організації Всеросійської селянської спілки. Розгортається кооперативний рух.

Важливе значення має поява в опозиційних сил каналу впливу на владу - думської трибуни. У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка налічувала понад 40 депутатів і обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. З червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення позбавлялося виборчих прав. Фактично це був період реакції, який підводив риску під революційними змаганнями 1905-1907 pp.: перша російська революція зазнала поразки.

 в) Національний рух в Україні на початку XX ст.

Наприк. XIX - на поч. XX ст. посилилася активність політичних сил, набрала сили тенденція до їхнього згуртування, розгорнувся процес самовизначення утворених політичних осередків. У 1897 р. виникла Всеукраїнська загальна організація, її почесними членами стали діячі «старої громади» В.Антонович, П.Житецький, М.Лисенко, дійсними членами - В.Беренштам, М.Кононенко, О.Лотоцький, Є.Чикаленко. Проте ставка на культурницьку діяльність не відповідала потребам часу - у 1900 р. студенти українофільських гуртків у Харкові створили першу українську політичну організацію - Революційну українську партію. РУП органічно об'єднала «вільні громади», що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах. Програмним документом стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат М.Міхновський. Базовими принципами цього твору, що побачив 

М.Міхновський.

Портрет з сайту Wikipedia.

світ 1900 р. у Львові, були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність. Розмежування в цій організації призвело до розколу в РУП та утворення 1902 р. міхновцями Української національної партії (УНП). Невдовзі стався другий розкол - 1903 р. від РУП відмежувалася група на чолі з Б.Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). За перші три роки існування РУП було створено мережу груп, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, на Кубані, де в Катеринодарі вчителював С. Петлюра.  

С.Петлюра.

Портрет з сайту ukr-revolution.at.ua

Її діяльністюкерували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Головними формами активності організації були пропаганда та агітація (газета «Селянин», журнал «Гасло»). Основним об'єктом пропаганди стало селянство, яке, за переконанням рупівців, було основою української нації.  У ході визвольних змагань у РУП поширюються соціал-демократичні погляди та настрої. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М.Меленевським-Баском та О.Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка невдовзі увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії. Більшість членів РУП поступово схилялася до утворення української соціал-демократії. Очолювана М.Поршем, В.Винниченком та С.Петлюрою, ця частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 р. кардинальну реорганізацію та трансформацію РУП, її перетворення на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).

У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП). Вона стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Розходження в поглядах на програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Є.Чикаленка, Б.Грінченком, та С.Єфремовим, Ф.Матушевським Української радикальної партії (УРП). У 1905 р. УДП та УРП об'єдналися в одну організацію - Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

 г) Столипінські реформи

Третьочервневий виборчий закон зводив нанівець проголошену 1905 р. демократію. У багатьох районах Російської імперії було введено «воєнний» або ж «особливий» стан. Період реакції - це час «надзвичайних заходів» у боротьбі з революційним рухом, зростання кількості арештів, сваволі воєнних судів зі спрощеною формою судочинства, масових заслань без суду і слідства, погромів профспілок, заборони демократичних видань тощо.

Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченням у «політичних злочинах» за період 1907-1909 pp. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. У переповнених тюрмах країни 1909 р. перебувало майже 180 тис. осіб. Досить відчутним був наступ реакції в культурно-національній сфері. Невдовзі після третьочервневого виборчого закону цар затвердив постанову ради міністрів про студентські організації та правила скликання зборів у стінах навчальних закладів, суть його полягала в забороні зібрань. Уряд заборонив викладання українською мовою в школах. Було скасовано навіть циркуляр міністра освіти 1906 p., у якому свого часу дозволялось вчителям «використовувати малоросійську мову для роз'яснення того, що учні не розуміють».

Наступ на демократичні завоювання революції став планом, за допомогою якого голова царської Ради міністрів П. Столипін хотів створити потужну, 

П.Столипін.

Портрет з сайту polemika.com.ua

централізовану, монолітну імперію, повернути царизмові колишні владу та вплив. Важливе місце в стратегічних розрахунках прем'єр-міністра займала аграрна реформа. Самодержавство тривалий час консервувало поміщицьке землеволодіння та селянську общину. Комплекс реформ, розпочатих указом 9 листопада 1906 p., був логічним продовженням модернізаційних процесів у Росії сер. XIX ст. У його основі лежало три головні ідеї: руйнування селянської общини, дозвіл селянину отримати землю в приватну власність, переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Стрижнем столипінської аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конкуренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності в бідності.

Аграрними перетвореннями П.Столипін хотів: підняти ефективність сільськогосподарського виробництва, підвищити товарність селянського господарювання, зміцнити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. Такі плани були зустрінуті вороже. Проти них виступили праві і ліві сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. Найбільший успіх реформи Столипіна мали в Україні, що пояснюється особливостями ментальності та потягом до індивідуального господарювання.

Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося, як і ліквідувати поміщицьке землеволодіння, зазнала краху і переселенська політика. На нові землі протягом 1906-1912 pp. виїхало з України майже 1 млн осіб, але лише 1911 р. повернулося додому 68,5% переселенців.

6. Україна у Першій світовій війні

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі - Першої світової війни, яка була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони мали однакові цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі. Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Російське самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття. З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн. українців, у австроугорській 250 тис.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій - на прибічників та противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична та націонал-демократична партії. На чолі цього об'єднання став К.Левицький. За ініціативи ГУР незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). 

Водночас група емігрантів із Східної України (Д.Донцов, В.Дорошенко, А.Жук, О.Скоропис-Йолтуховський) заснували у Відні свою організацію - Союз визволення України (СВУ). Програмною метою СВУ було утворення самостійної Української Держави, встановлення конституційної монархії, заснування демократичного устрою, надання рівних прав і свобод представникам усіх національностей, забезпечення самостійності української церкви.

Д.Донцов.

Портрет з сайту Wikipedia.

Оборонницьку, проросійську позицію в Наддніпрянській Україні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). Їхня газета «Рада» на початку війни закликала українців стати на захист Російської держави. Тими ж мотивами керувалася і частина УСДРП на чолі з С.Петлюрою, яка закликала українців виконати «свій обов'язок громадян Росії». Відомі представники українського руху Д.Дорошенко, А.Вязлов, А.Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії.

На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В.Винниченка займала антивоєнні позиції.

В.Винниченко.

Портрет з сайту kmu.gov.ua

Затяжний характер війни привели до посилення жорсткості режимів імперій. Одне за одним у Російській імперії закриваються демократичні українські видання «Рада», «Дзвін», «Україна», «Рідний край», «Літературний вісник» та ін. Лідера українського руху М.Грушевського було заслано до Симбірська.

М.Грушевський.

Портрет з сайту Wikipedia.

Не в кращому становищі опинилися й українці Австро-Угорщини. Поступово офіційна австрійська влада відходить від власних заяв початкового періоду війни щодо доцільності утворення незалежної України.  На початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху, що зосереджувався в цих землях, та створення передумов для органічного їх включення до складу Російської імперії. На виконання цих завдань були спрямовані заходи генерал-губернатора Галичини графа Г.Бобринського.

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 р. - лише 2849. У селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків. Зростала його залежність від іноземного капіталу. Тільки 1916-1917 pp. 74% іноземних вкладів у розвиток кам'яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено в підприємства Донбасу.

7.  Розвиток української культури 

у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. 

Українська культура др. пол. XIX ст. продовжувала успішно розвиватися. Цьому сприяли: 

по-перше, реформи 1860-1870-х рр. (скасування кріпосного права, судова, земська, міська, освітня реформи);

по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин. 

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 1860-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх діяло понад 110. Викладання у багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі “Буквар” Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато їх організаторів та викладачів було заарештовано. 

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури. Про це свідчить Валуєвський циркуляр 1863 р., який загальмував розвиток української культури. Лише з початку 1870-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і будівництво шкіл. З 1871-го по 1895 рр. асигнування зростають у 6 разів. Нового удару по розвиткові української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. У 1865 р. з ініціативи М.Пирогова в Одесі засновано Новоросійський університет. В українських землях діяло вже п’ять університетів. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний, Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути. 

Деякі здобутки в освіті було досягнуто у Західній Україні: відкрито Чернівецький університет, Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. 

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця. У Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). Визначний вклад у зміцнення наукового потенціалу товариства вніс М.Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 рр. 

Наукові дослідження проводяться в університетах: внесок у розвиток магнетизму електротехніки зробив М.Пильчиков, М.Бекетов вперше в світі став викладати курс фізичної хімії;  біолог І.Мечников створив вчення про фагоцитоз та захисні властивості організму. 1886 р. І.Мечников та М.Гамалія заснували в Одесі першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію.

У др. пол. XIX ст. помітне піднесення відбувалося в гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М.Костомарова, який досліджував історію України періоду “Руїни” та Гетьманщини; дослідження історичних документів проводив В.Антонович, який вивчав історію українського козацтва та гайдамацького руху. У 1880–1890 роках почалась активна дослідницька діяльність молодого покоління істориків – О.Єфименко, Д.Багалія, Д.Яворницького, М.Грушевського. В галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору працював П.Житецький. Низка важливих праць з проблем мовознавства належить О.Потебні. 

У 1880-х рр. відбувається розквіт українського театрального мистецтва. Це було зумовлене тим, що у театрі був можливим розвиток української мови. Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 1860–1870 рр. У 1882 р. під керівництвом М.Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої були запрошені М.Садовський, М.Заньковецька, О.Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М.Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний театр був заснований 1864 р. О.Бачинським під назвою “Руська бесіда”. 

У музичному мистецтві вирізнялася творчість С.Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”. Основоположником української класичної музики був М.Лисенко, який у цей період написав чудові опери “Різдвяна ніч”, “Утоплена”, “Наталка Полтавка”, “Тарас Бульба”, оперету “Чорноморці”, опери для дітей “Пан Коцький”, “Коза-дереза’’ тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М.Вербицького. 

В українській архітектурі др. пол. XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів. Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О.Беретті (Володимирський собор, будинок Першої гімназії у Києві), В.Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у Києві), П.Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях). 

Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвитку української культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх провідних галузях. 

На поч. ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала “нова школа” української прози (М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська, М.Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками – символізмом та психоаналізмом. 

В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М.Вороний, який на сторінках “Літературно-наукового вісника” у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї “справжньої запашної поезії”, тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Естафету у М.Вороного прийняла група галицьких письменників “Молода муза” (П.Карманський, В.Пачковський, О.Луцький та ін.). 

Наприк. ХІХ ст. – на поч. ХХ ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В.Жуков, О.Вербицький, М.Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду. 

Українська скульптура поч. ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів – М.Гаврилко, М.Паращук, В.Іщенко, П.Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм О. Архипенко збагатив мову пластики ХХ ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. У живописі прихильниками модерністських експериментаторів були М.Жук, О.Новаківський, В. та Ф.Кричевські та ін. Український модернізм був своєрідним і мав свої особливості. В силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз’єднані і фактично перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. 

Отже, український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення в будь-яку добу. Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення – визначення свого місця і ролі у сучасному світі.