Україна між двома війнами

Памятник жертвам Голодомору в 1932-1933 рр.

Фото з сайту donbass.ua

План лекції

1. Соціально-економічне і політичне становище України на початку 20-х рр. ХХ ст.:

    а)  НЕП;

    б) Україна та утворення СРСР;

    в) політика українізації та її наслідки.

2. Перехід до директивного планування. Україна у 30-х рр. ХХст.:

    а)  індустріалізація;

    б) колективізація сільського господарства;

    в) голод 1932-33 рр.

3. Формування тоталітарного режиму. Політичні репресії в УРСР.

4. Західноукраїнські землі у 20-ті - 30-ті рр. ХХ ст.:

    а)  українські землі під владою Польщі;

    б) українські землі під владою Румунії;

    в) українські землі під владою Чехословаччини (Закарпаття).

5. Розвиток національної культури.

1. Соціально-економічне і політичне становище України

на початку 20-х рр. ХХ ст.  

а)  НЕП

Становище в Україні після завершення громадянської війни було надзвичайно важким. Господарство опинилося в стані глибокої кризи. Через нестатки й розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Українські землі поділили радянська Росія, Польща, Румунія, Чехословаччина. Найбільша частина України з населенням майже 40 млн. стала об'єктом експерименту. Одним із перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в роки громадянської війни політика «воєнного комунізму»: проводилася націоналізація всієї промисловості й торгівлі, запроваджувався продрозкладка. Здійснювалося насильство над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце зайняли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цього економічна і політична криза ще більше поглибилася. «Воєнно-комуністичні» методи та розруха швидко руйнували матеріально-технічну базу індустрії, майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної праці й ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення.

Намагання не допустити втрати влади більшовики удалися до запровадження Нової економічної політики (НЕП). 

Бінківський білет періоду НЕП.

Фото з сайту Wikipedia. 

Введена відповідно до рішень Х з'їзду РКП(б) у березні 1921 р., НЕП передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкових відносин: заміна продрозкладки продподатком, денаціоналізація частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізація фінансової системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової системи, подолання інфляційних процесів тощо. Тепер замість реквізиції зерна, як це було за «воєнного комунізму», селянство обкладалося помірним податком. Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Було скасовано державний контроль за внутрішньою торгівлею. Дрібні промислові підприємства передавались у приватні руки на правах оренди. Важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними. Відроджувалася кооперація. У 1928 р., як і можна було передбачити, НЕП закінчила свою недовгу історію. Почався період соціалістичної індустріалізації, колективізації сільського господарства, сталінських п'ятирічок, масових репресій та голодоморів. 

Перший голодомор в Україні стався в 1921-1922 рр. Головною його причиною були наслідки політики «воєнного комунізму», тих методів, за допомогою яких більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні, степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в Катеринославській, Запорізькій, Одеській і Миколаївській губерніях та на півдні Харківщини. Голодувало близько 7 млн. Лютувала епідемія холери. Голоду можна було уникнути, якби влада не замовчувала його та своєчасно подбала про перерозподіл ресурсів. Тільки в др. пол. 1922 р. було дозволено діяти міжнародній організації «Американська адміністрація допомоги». Чисельність втрат, пов'язаних з голодом, становила 1,5 млн осіб. В Україні голод удалося ліквідувати лише в 1923 р. Це стало результатом не стільки зусиль влади, скільки поліпшення загальної економічної ситуації, пов'язаної з першими успіхами нової економічної політики. Випадки голоду повторювалися на Поділлі в 1925 р. 

б) Україна та утворення СРСР

Курс на об'єдання державних утворень був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Влітку 1919 р. вони добилася злиття найголовніших наркоматів Росії та національних республік. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій - УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за входження до складу центральних наркоматів Російської Федерації. 

У сфері міжнародних відносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Розроблений Й.Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В.Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип - принцип рівних прав у складі федерації. 

10 грудня 1922 р. на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов'язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР.

в) політика українізації та її наслідки 

У 20-ті рр. ХХ ст. складовою частиною національно-культурних процесів в Україні була політика українізації, що проводилася в роки НЕПу. «Українізація» - політика, спрямована на підготовку партійно-державних кадрів української національності; облік національних факторів у формуванні партійного й державного апарату; організація та відкриття українських дитячих садків, шкіл, технікумів, закладів культури; випуск українських газет, журналів, книг і підручників; глибоке вивчення української мови, літератури, історії, географії, права; відродження й розвиток національ­них традицій культури. Політика «українізації» була складовою частиною політики «коренізацїі», яку запровадило партійне керівництво на підставі рішень XII з'їзду РКП(б) (1923 р.), з метою зміцнення контролю партійного керівництва над національними околицями, розширення свого впливу на місце­в .Для проведення українізації було створе­но комісію на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В.Затонським. 

Від самого початку політика наштовхувалася на опір із боку русифікова­ної верхівки КП(б)У. У партійному керівництві виникла теорія «боротьби двох культур», яку обстоював Д.Лебідь. Відповідно до неї українська куль­тура визнавалася селянською й відстало. Але завдяки наркоматові освіти на чолі з О.Шумським і його помічниками М.Скрипником, Г.Гриньком українізація проходила успішно.  Українська Інтелігенція стала рушійною силою українізації. Активни­ми прихильниками цієї політики були М.Грушевський, Д.Багалій, М.Куліш, М.Хвильовий, багато українських літераторів, композиторів, діячів культу­ри й мистецтва.

З 1925 р. проводилася політика українізації партії й державних органів. Державні службовці повинні були складати іспити з української мови. У 1929 р. в УРСР велика частина шкіл і технікумів була україні­зована, у чому їм поступалися інститути. Тираж українських газет збільшив­ся з 1924 по 1927 рр. у 5 разів, почався процес дерусифікації міст через масовий наплив до них українських селян. У Харкові з метою українізації в армії було створено Школу червоних старшин. Українізація створила сприятливі умови для розвитку національних меншин: у складі України було створено Молдавську Автономну Радянську Республіку, засновано німецькі, грецькі, болгарські, польські, автономні єврейські райони.

2. Перехід до директивного планування. Україна у 30-х рр.: 

   

а)  індустріалізація

На базі НЕПу промисловий розвиток СРСР у середині 20-х років досяг довоєнного (1913 р.) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. XIV з'їзд ВКП(б) (1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію. Будучи логічним продовженням плану ГОЕЛРО, офіційно цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності й незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення для модернізації промисловості та сільського господарства матеріально-технічної бази; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих.

Проголошений курс на індустріалізацію наштовхнувся на низку об'єктивних труднощів. Величезні перетворення мали здійснюватися на гігантській території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвинуту інфраструктуру, стан якої не відповідав потребам. Не вистачало кваліфікованих кадрів. Проблемою був дефіцит обладнання. Питання про джерела фінансування намічених економічних планів було одним із центральних у державному і внутріпартійному житті. Обстоювали курс на інтенсивніше перекачування коштів із села в місто за рахунок підвищення податків і цін на промтовари. В  листопаді 1929 р. в «Правді» з'являється стаття Сталіна «Рік великого перелому» - курс на стрімке форсування індустріалізації. У 1931 р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. - майже 50%.

Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були: 1) перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість; 2) податки з населення (у селі «надподаток» - постійне зростання цін на промислові товари); 3) внутрішні позики, спочатку добровільні, а згодом - «під контролем суспільних організацій» (1927-1929 pp. 3 державні позики індустріалізації на суму понад 325 млн. крб); 4) випуск паперових грошей, не забезпечених золотом (у роки першої п'ятирічки інфляційне покриття державних потреб становило 4 млрд. крб.); 5) розширення продажу горілки (у 1927 р. бюджет одержав понад 500 млн. крб., 1930 р. - 2,6 млрд., а 1934 р. - 6,8 млрд. крб.); 6) збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба; 7) режим економії (1927 р. при РНК УСРР створено комісію з режиму економії з В.Чубарем, яка скороченням адміністративно-управлінських витрат зекономила за два з половиною роки майже 65 млн. крб.; 8) експлуатація селянства та робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГу.

Особливості процесу індустріалізації в Україні:

1. Інвестування в промисловість республіки значної частини коштів. У 1926-1927 pp. капіталовкладення в індустрію СРСР становили майже 1 млрд. крб., з них 269,4 млн. крб. припадало на промисловість УСРР. Всього ж за роки першої п'ятирічки на промислову модернізацію України виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень.

2. Побудова і реконструкція в Україні крупних промислових об'єктів. У період технічної реконструкції 20-30-х рр. у промисловості СРСР основними вважалися 35 об'єктів, серед них в Україні знаходилося 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств. До новобудов належали металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд (Краматорськ) і ХТЗ. Гігантськими серед реконструйованих об'єктів були Луганський паровозобудівний і металургійні заводи (у Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Комунарську).

3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. Якщо в роки першої п'ятирічки з 1500 промислових підприємств, що споруджувалися в СРСР, 400 будувалося в УСРР, то у другій п'ятирічці в Україні будується лише 1000 заводів з 4500, а у третій - 600 з 3000 заводів.

4. Поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей. Зокрема, у харчовій промисловості України: маргаринова, молочна, маслопереробна, комбікормова, хлібопекарська. Завод «Дніпроспецсталь» - виникла електрометалургія як галузь металургійної промисловості. Костянтинівський цинковий і 1933 р. Дніпропетровський алюмінієвий заводи в УСРР з'явилася кольорова металургія.

5. Значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази. У важку індустрію України спрямовувалося 87,5% асигнованих коштів, а в легку та харчову -12,5% .

6. Вищі темпи витіснення приватного сектора в економіці України, ніж у СРСР загалом. Якщо в початковий період непу приватний сектор у республіці давав 25% виробництва промислової продукції, то 1928 р. - лише 12% (по СРСР - 17%).

Незважаючи на те, що жодна з перших довоєнних п'ятирічок не була виконана в повному обсязі, все ж індустріалізація вивела Україну на новий рівень промислового розвитку, змінивши структуру господарства: зросла частка промисловості в порівнянні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції самої промисловості дедалі більше домінує виробництво засобів виробництва; дрібна промисловість витісняється великою індустрією.

Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації, наслідком чого стала українізація міст. Формуються національний український робітничий клас та інтелігенція. Форсована індустріалізація стимулювала й негативні тенденції в господарстві України: привілейоване, домінуюче становище групи «А» (виробництво засобів виробництва) порівняно з групою «Б» (виробництво предметів споживання). У перші п'ятирічки ставку було зроблено на побудову й реконструкцію підприємств-монополістів.

Промисловий потенціал України формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційно індустріальні райони - Донбас та Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку. Остаточно зламано механізм саморегуляції економіки. Наростаюча централізація економічного життя призвела до формування командно-адміністративної системи.

Наслідки індустріалізації були неоднозначними. Це позитивні зрушення: вихід України на якісно новий рівень промислового розвитку, прогресивні зміни в структурі господарювання на користь промисловості, досягнення промисловістю республіки за низкою головних індустріальних показників європейського та світового рівня, урбанізація, швидке формування національного робітничого класу та ін. Форсована індустріалізація стимулювала появу багатьох негативних тенденцій: домінуюче, привілейоване становище виробництва засобів виробництва, побудова, реконструкція підприємств-монополістів, заморожування значних коштів у незавершених об'єктах, диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки, наростаюча централізація економічного життя, повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.

б) колективізація сільського господарства

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, зіткнулося з проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Сталін і його оточення дедалі більше переконувались, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на 25-30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200-300 тис. колгоспів. Визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності: не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати в залежності від державних структур. Колективізація - це не тільки зручний засіб забезпечення зростаючого населення міст та армії продовольством, а промисловості - сировиною і робочою силою. Вона мала стимулювати процес пролетаризації селянства і разом з індустріалізацією відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економ

Збір продподатку.

Фото з сайту archives.gov.ua

Восени 1928 р. в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування. Перехід до політики суцільної колективізації 1929 р. поклав початок кардинальних змін у сільському господарстві. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможних селян - «куркулів». Колективізація супроводжувалася «політикою ліквідації куркульства як класу». Перша хвиля розкуркулення - з др. пол. січня до поч. березня 1930 р. і охопила 309 районів (2524 тис. селян. господарств), на 10 березня - 61887 господарств- 2,5%.

Селянство чинило опір сталінській політиці, відбулися збройні виступи селян. 2 березня 1930 р. у «Правді» виходить стаття «Запаморочення від успіхів» - «перегини» в процесі колективізації звинувачено місцеву владу. Почався масовий вихід селян із колгоспів. Реакцією став курс на поглиблення розколу села та зміна методів примусу. Хто виходив з колгоспів - чекали підвищені податки, їм відводилися гірші землі, не поверталися худоба і реманент, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. Виходили середняки, залишалися незаможники.

Відступ тривав недовго - вже у вересні 1930 р. ЦК ВКП(б) розіслав по республіках директивного листа «Про колективізацію». Україна мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію, рішучішими методами і темпами пішов процес розкуркулення. Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а з кінця року й до червня 1931 р. - 23,5 тис., за роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств.

Не кращою була доля українських селян, що залишилися жити в республіці. У грудні 1932 р. було введено «внутрішній паспорт», що не давало можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки «куркулям», але й бідним селянам. Це рішення офіційної влади прив'язувало селянина до землі, знову його закріпачувало. Ці обставини змушували одноосібника вступати до колгоспу. У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. Останню крапку в колективізації було поставлено в 1937 p., коли в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.               

в) Голод 1932-33 рр.

Причини голоду в Україні 1932-1933 pp. Серед істориків у трактуванні цього питання одностайності немає. Західні історики вважають, що основними були національно-політичні чинники (Дж.Мейс, Р.Конквест). Історики, які визнають основними причинами голоду дію національно-політичних чинників, акцентують увагу на його штучності та організованості.

Вилучення хліба у селян.

Фото з сайту archives.gov.ua 

Такий підхід є характерним для праць і вітчизняних публіцистів. Російські, українські і західні історики (В.Данилов, Н.Івницький, В.Марочко, Н.Верт) вважають, що голод 1932-1933 pp. в Україні зумовлений дією соціально-економічних чинників, насамперед «насильницькими хлібозаготівлями», «поверненням до економічно необгрунтованої та політично скомпрометованої політики продрозкладки».

Найбільш обґрунтованою є позиція авторського колективу монографії «Сталінізм на Україні: 20-30-ті роки» (В. Даниленко, Г. Касьянов, С. Кульчицький), які на основі зіставлення різних концепцій та аналізу фактичного матеріалу дійшли висновку, що «конкуруючі гіпотези треба об'єднати. Тоді факти, пов'язані з голодом, логічно складатимуться в цілісну картину».

Серед дослідників немає єдності у визначенні фактичних демографічних втрат України в 1932- 1933 pp.: P.Конквест - цифру 5 млн, Н.Верт - від 4 до 5 млн., С.Кульчицький - 3,5 млн. осіб. Тільки в 1933 р., за даними В.Цапліна, у республіці померло 2,9 млн. осіб. Кількість жертв голодомору могла бути набагато меншою, якби сталінське керівництво звернулося за допомогою, як і під час трагічних 1921-1923 pp., до світового співтовариства.

Форсовані темпи колективізації і адміністративні методи її здійснення призвели до дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х років. За період 1929-1932 pp. в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней - на 33,3%, свиней - на 62,3%, овець - на 74%. Річний валовий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 pp. становив 680 млн. ц.

Наслідки Голодомору 1932-1933 рр.

Фото з сайту archives.gov.ua

У 1933 р. Сталін, щоб уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки. Колгоспи поступово почали виходити з кризи. У 1935 р. в містах було скасовано введену 1928 р. карткову систему. Наприк. 30-х рр. сільське господарство України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації. Ситуація покращувалася, але проблеми в аграрному секторі залишалися: на початку 40-х рр. республіка не досягла дореволюційного рівня, зберігалося відставання від західних країн, виробництво зерна в республіці у 20-30-х рр. відставало від раціональної норми - 1000 кг на рік на людину.

У сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в «обслуговуванні» процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольством. Сільське господарство мало дати потрібну кількість хліба для експорту, для зростаючих промислових центрів і армії, забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічною сировиною. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок, з дорогою ціною: жертвами розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрного сектора.

3. Формування тоталітарного режиму.

Політичні репресії в УРСР

«Великий перелом» наприкінці 20-х рр. ХХ ст. посилив процес відчуження виробника від засобів виробництва, висунув на перший план позаекономічний примус, призвів до падіння життєвого рівня народу, що зумовило зростання психологічного напруження в суспільстві. Прискорена індустріалізація, суцільна колективізація спричинили посилення міграційних процесів, зміну способу життя, ціннісних орієнтацій людей. Протиріччя, що виникали при цьому, суттєво дестабілізували внутрішній розвиток СРСР.

Для політичного керівництва поставала потреба міцної державної влади - контролювати й спрямовувати суспільні процеси - чим став тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-х рр. Про тоталітаризм в Україні у 20-30-х рр. свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Через безкомпромісну боротьбу з релігією; ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською» інтелігенцією» (1924 р. процес над Центром дії); «завоювання» «Просвіт», проголошене 1920 р. (1929-1930 pp. закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у партії. Монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на поч. 20-х рр.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії: а) КП(б)У - фактично український філіал РКП(б); б) Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів; в) Українська комуністична партія (укапісти). Влада безцеремонно поводилася з легальними партіями, брутально діяла щодо нелегальних організацій. У 1923 р. хвиля арештів меншовиків. 

Мітинг 30-х рр. ХХ ст. СРСР.

Фото з сайту istpravda.com.ua

Після усунення партій-конкурентів комуністична партія відкрито монополізувала всю повноту влади в країні. До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі. Отже, існуюча монополія більшовицької партії на владу була закріплена законодавчо.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом. Партійний білет відкривав шлях до керівних посад у різних галузях народного господарства.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Вже на початку 20-х рр. місцеві органи радянської влади почали розпускати паралельні структури - комітети незаможних селян. Формується олігархія товариств, підпорядкованих державі, убезпечених від соціальної конкуренції. Тримаючи під цілковитим контролем профспілки, комсомол, громадські організації, держава забезпечила беззаперечну власну монополію на суспільне життя.

5. Встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система як форма організації суспільства, яка охоплює суб'єкта політичних рішень (політична влада), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовані ці рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід). Особливо важливим елементом адміністративно-командної системи був апарат - зв'язуюча ланка між «верхами» і «низами». Налагодження роботи цієї важливої ланки йшло надзвичайно повільно і з величезними труднощами. Апарат був громіздким, апаратчиком був кожен восьмий. Командна економіка стала фундаментом тоталітаризму в СРСР. Її стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу.

Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля. У довоєнний період, починаючи з 1929 p., Україною прокотилися три хвилі масових репресій: перша (1929-1931) - розкуркулення, депортації; друга (1932-1934) - штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносного голоду, постишевський терор, репресивний спалах після смерті С.Кірова; третя (1936-1938) - доба «Великого терору».

Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід'ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення в партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби із «шкідниками» та «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу - «шахтинська справа». Набула імпульсу боротьба проти національної інтелігенції: «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троцькістсько-націоналістичного блоку». За 1930-1941 pp. в Україні було «виявлено» понад 100 різних «центрів». Тоталітарна держава, борючись з опозицією не жаліла і власних структур: протягом 1929-1930 pp. в Україні було проведено «чистку» в 61823 установах радянського державного апарату.

Репресії поч. 30-х рр. застосовуються проти: а) «шкідництва»; б) «переродженців і дворушників» у самій партії; в) «рештків ворожих класів»; г) «рештків старих контрреволюційних партій». Для українського відродження фатальною стала осінь 1937 p., серед розстріляних - зірки української національної еліти - Л.Курбас, М.Куліш, М.Зеров, В.Підмогильний та інші. Жахливим за наслідками був і удар по армії. Під час репресій 1937-1938 pp. загинули коменданти всіх Укріплених районів - особливих з'єднань, розташованих в Україні. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутними в перші місяці війни Німеччини та СРСР. Не уникла репресій і партія. Внаслідок «чисток» кількісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 р. зменшився майже наполовину.  Для зміцнення тоталітарного режиму важливо було створити атмосферу загальної недовіри, взаємної підозри. Внаслідок цього, у різні інстанції і «компетентні органи» потоком пішли наклепи і доноси. Норми моралі, людська гідність поступалися місцем боротьбі за елементарне біологічне виживання.

Отже, про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20-30-х рр. свідчать утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою. Масові репресії 20-30-х рр. різних форм були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму.

4. Західноукраїнські землі у 20-ті - 30-ті рр. ХХ ст.

а)  Українські землі під владою Польщі

З 1919 р. під польською окупацією опинилася Східна Галичина та Західна Волинь. Офіційна польська політика в українському питанні пройшла у своєму розвитку кілька етапів.

І етап - «невизначеності» (1919-1923). З погляду міжнародного права і держав Антанти, влада Польщі над Західною Україною вважалася спірною. На Паризькій мирній конференції Польща зобов'язалася перед державами Антанти гарантувати українському населенню автономію. Польська конституція (17 березня 1921 р.) гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні в початкових школах. Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Всі ці закони, гарантії і права залишилися на папері, але вони стали вагомими аргументами під час вирішення долі західноукраїнських земель. 14 березня 1923 р. в Парижі зібралася рада послів великих держав - Англії, Франції, Італії та Японії, яка остаточно визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною.

II етап — «тиску» (1923-1926). При владі в Польщі перебували народові демократи (ендеки), які в українському питанні відстоювали «інкорпораційну» програму - окупувати західні землі України, Білорусії і Литви, домогтися визнання нових східних кордонів Польщі і створити однонаціонільну польську державу. Економічна політика в українських землях мала на меті гальмування розвитку «східних кресів» і перетворення їх в аграрно-сировинний додаток розвинутіших польських земель. Наростаюча тенденція економічного занепаду Західної України набуває рис катастрофічності: на чотири воєводства - Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське - припадало 25% території та 28% населення Польщі, але тільки 16,6% промислових підприємств і 9,8% робітників. Стримування промислового розвитку Західної України не змогло вилучити з аграрного сектора краю значної кількості працездатного населення для роботи на фабриках та заводах і пом'якшити проблеми від аграрного перенаселення і безземелля. Українське населення «східних кресів» називали «русинами», а всю територію - Східна Малопольщина.

III етап — «пошуку компромісу» (1926-1937). Ю.Пілсудський виношує плани відновлення Польщі «від моря до моря», в умовах стабілізації внутрішнього становища в країні. Відбувається зміна акцентів офіційної політики в українському питанні. Приходить гнучкіша політика поступок, пошуку компромісів. «Інкорпораційна» політика ендеків витісняється «федералістичною» програмою пілсудчиків, відомою в 20-30-х рр. ХХ ст. як доктрина польського прометеїзму. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції національних меншин і відмові від національної асиміляції (денаціоналізації). При міністерстві внутрішніх справ 1926 р. створюється спеціальний відділ національностей; у березні 1934 р. при Президії Ради міністрів Польщі почали діяти Національний комітет і Бюро національної політики.

Позики «санаційного» уряду Українському банкові в Луцьку, банку «Народний кредит», Центральному союзу кооператорів та іншим фінансовим та господарським об'єднанням української буржуазії, здійснені протягом 1928-1930 pp., сприяли тому, що найчисленніша українська партія УНДО в жовтні 1935 р. бере курс на «нормалізацію» польсько-украінських відносин. У відповідь уряд іде на деякі поступки. Нові фінансові позики одержали українські економічні установи, зокрема, банк «Дністер», «Українська ощадниця» тощо.

Напередодні Другої світової війни під тиском зовнішніх обставин, побоюючись позиції Німеччини в українському питанні, польський уряд 1937 р. повертається до ендецької доктрини однонаціональної польської держави.

Польська політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. Це давало можливість національним меншинам, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через офіційні канали в інститутах державної влади. В 1925 р. українці мали 12 політичних партій, що представляли широкий політичний спектр: Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) - конституційна демократія та незалежність України; Українська соціал-радикальна партія (УСРП) - обмеження приватної власності, незалежність України; Комуністична партія Західної України (КПЗУ) - проти соціальних та національних утисків, за об'єднання Західної України з Радянською Україною. Ці партії були найчисленнішими і найвпливовішими. На протилежному полюсі перебували політичні об'єднання типу Української католицької партії, які схилялися до співпраці з польським урядом. В економіці протидія лінії на гальмування розвитку українських земель здійснювалася через кооперативний рух.

Реагуючи на полонізацію освіти, українська інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет (1921-1925). Центром національної культури в західноукраїнських землях було в 20-30-х рр. ХХ ст. Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові. Важливим чинником суспільного життя в західноукраїнських землях була греко-католицька церква, яка 1939 p. у Галичині і Закарпатті налічувала 4,37 млн. віруючих, 3040 парафій з 4440 церквами. Проте не було єдності і в церковних справах. Визначилося протистояння митрополита А.Шептицького, який намагався підтримувати національні прагнення свого народу, та єпископа Г. Хомишина і Василіанського ордену, що виступали за злиття греко-католицької церкви з католицькою.

Міцнів робітничий рух, з весни 1930 р. посилилися виступи селян. За даними польської офіційної статистики, на території Волинського, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств відбулося понад 3 тисячі антидержавних політичних виступів. Відповіддю польського уряду була кампанія пацифікації («умиротворення»).

Отже, незважаючи на постійні коливання офіційного курсу польського уряду в українському питанні, на всіх етапах асиміляція українців фактично не змінювалася. Під тиском внутрішніх і зовнішніх обставин змінювалася лише тактична лінія. Відповіддю стала активна протидія. Найвпливовішими були легальні партії, українське представництво в польському сеймі - легітимні центри захисту інтересів народу; кооперативний рух - знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ - осередки збереження і розвитку української культури; греко-католицька церква - духовний посередник між владою і українським народом; робітничий та селянський рух, що були виявами невдоволення широких народних мас та демонстрацією можливостей протидії.    

 б) Українські землі під владою Румунії

За офіційною статистикою, 1920 р. на території Румунії проживало майже 790 тис. українців (або 4,7% усього населення) у Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії.

Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства. На Буковині за 1922-1929 pp. було закрито 85 підприємств і майстерень. Окупанти демонтували і вивезли в Румунію обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів. В перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безробітні. Погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р.

Складною була і ситуація в сільському господарстві. Після аграрної реформи розміри селянських володінь в українських повітах Бессарабії зменшились майже втричі. На початку «реформи» орендна плата за гектар становила 1160 лей і незабаром зросла до 2 тис. лей. Це спричинило хвилю розорень.

Ці ж процеси були характерними і для Північної Буковини. У квітні 1932 p. міністр сільського господарства Міхалакі визнав, що «сільське населення Буковини перебуває під загрозою голодної смерті». 22 роки під владою Румунії поділяють на три періоди: 1918-1928 pp. і 1937-1940 pp. - періоди реакції, 1928-1937 pp. - період відносної лібералізації. У перший період реакції у провінції запроваджено воєнний стан, українські землі активно роздавалися офіцерам румунської армії. На травень 1925 р. багато офіцерів королівської армії осіло в Аккерманському повіті. Будь-який виступ проти властей жорстоко придушувався, як і Татарбунарське повстання 1924 p. Відбувалася активна румунізація краю: закривалися всі українські школи, переслідувалася українська церква, до 1927 р. Буковина втратила автономію.

Період 1928-1937 pp. позначений відносною лібералізацією.  Період 1929-1933 pp. - криза, нестабільність влади (змінилось 10 кабінетів міністрів), що призвело до послаблення колоніального ярма на українських землях.

В лютому 1933 р. на окупованих землях було введено надзвичайний стан. З середини 30-х рр. ХХ ст. у Румунії набирають сили фашистські партії та організації. Встановлення в лютому 1938 р. особистої диктатури Кароля II  - злам у бік реакції, який відбувся у внутрішній політиці 1933 р.

Наростав політичний рух і в українських землях, підвладних Румунії. Найактивнішим він був на території Буковини: Комуністична партія Буковини, боролася за возз'єднання з Радянською Україною. Українська національна партія, виступала за «органічну» роботу і компроміс з існуючим режимом. «Революційний», або націоналістичний табір сформувався в середині 30-х рр. ХХ ст. Він охоплював молодь і студентство мав підтримку селянства.

Отже, характерними рисами політики Румунії в українському питанні були форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти.    

в) Українські землі під владою Чехословаччини (Закарпаття)

Після розвалу Австро-Угорської імперії постало питання про долю Закарпаття. 23 жовтня 1918 р. карпатські русини, за порадою президента США В.Вільсона, приєдналися до емігрантської організації «Середньоєвропейська демократична унія», що представляла емігрантів з колишньої Австро-Угорщини. За русинами було визнано право на самовизначення. Голова унії Т. Масарик обіцяв їм автономію та вигідні кордони. Саме за таких умов 12 листопада 1918 р. на засіданні Ради в Скрентоні (США, штат Пенсільванія) і було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької республіки. Це рішення було невдовзі закріплено Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.) і до Чехословаччини приєднувалося Закарпаття під назвою «Підкарпатська Русь». Вона мала одержати найширшу автономію.

Чеська буржуазія підкорила економіку Закарпаття, перетворивши його у аграрно-сировинний придаток економічно розвинутих чеських земель. Територія «Підкарпатської Русі» становила 5% усієї території Чехословацької республіки, на якій проживало 9% населення і було лише 0,07% виробничих потужностей, що у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії. Край був зразком відставання і застою: промисловість в економіці - 2%, за показниками економічного розвитку Закарпаття перебувало на рівні XVIII ст.

Про кризовий стан сільського господарства свідчить те, що майже 90% селянських господарств краю потрапило в боргову кабалу до банків та лихварів, через високу орендну плату, численні штрафи та податки, розміри яких за 1919-1929 рр.  збільшилися в 13 разів. Такий державний курс викликав опір з боку народних мас.

Позиція властей Чехословаччини на українських землях у суспільно-політичній та культурній сферах була поміркованішою і виваженішою, ніж у Польщі та Румунії.   В 30-х рр. ХХ ст. у Закарпатті існували майже 30 політичних партій, що репрезентували погляди на суспільний розвиток. Зростала кількість початкових шкіл (з 1924 до 1938 р. їх збільшилося з 525 до 851, а гімназій - з 3 до 11). Велике значення мав дозвіл користуватися мовою на власний вибір. Вільно діяли українські громадські організації: «Просвіта», «Асоціація українських учителів», «Пласт» тощо.

Чехізація йшла й у Закарпатті. За 20 років чеські власті відкрили 213 самостійних чеських шкіл та 191 чеський філіал при українських та угорських школах.

Отже, характерні риси польської моделі панування в українських землях (насильницька асиміляція, штучне стримування економічного (особливо промислового) розвитку, репресивні акції, національний гніт тощо) були в пом'якшеному вигляді притаманні внутрішній політиці Чехословаччини в українському питанні, й у більш жорсткій формі виявлялися в українській політиці Румунії. 

5. Розвиток національної культури

Політика радянського керівництва в галузі культури офіційно була названа «культурною революцією». Планувалося ліквідувати неписьменність; створити систему народної освіти; сформувати кадри нової інтелігенції; перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси; використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва.

У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю, а в травні 1921 р. Раднарком УРСР ухвалив постанову «Про боротьбу з неписьменністю», згідно з якою все населення республіки віком від 8 до 50 років мало вчитися читати і писати. Внаслідок цього в 1927 р. в Україні письменними були 70% дорослого населення в містах і 50% у селах. У 1939 р. кількість письменних у республіці зросла майже до 85%.

До середини 30-х рр. ХХ ст. закінчилося формування радянської системи народної освіти. Було введено обов'язкові державні програми навчання, підручники, жорсткий розпорядок навчального процесу. Школа стала поділятися на початкову, середню спеціальну, вищу.

Визрівала низка проблем: потреби індустрії зумовили надмірне захоплення виробничим навчанням учнів, що знижувало рівень загальнотеоретичної підготовки, зумовило згортання предметів гуманітарного циклу. У 1930 р. загальноосвітня школа стала на шлях так званої політехнізації, а насправді - ремісництва. 

Відбувалося і формування нової інтелігенції. Основну роль відігравали вищі та середні спеціальні навчальні заклади, кількість яких швидко зростала. Подібні тенденції були характерними і для вищої школи республіки. У 1920 р. в Україні ліквідовано університети, а на їхній базі утворено інститути народної освіти. Формування нової інтелігенції супроводжувалося репресіями інтелектуальної, творчо активної частини українського народу, режим створював умови для тотального контролю за розвитком не тільки суспільної думки, а й суспільного життя в цілому.

Художнє осмислення суспільних процесів помітно впливало на їх перебіг. Розкол суспільства, зумовлений подіями 1917-1920 pp., призвів до поляризації мистецького життя. У літературі на початку 20-х рр. ХХ ст. чітко окреслилося дві позиції - радикальна та помірковано-консервативна.

У 20-х рр. ХХ ст. помітно розширилася стильова палітра. Ще на початку XX ст. як альтернатива народницькому реалізмові й натуралізмові в українській літературі з'явилася неоромантична течія - особистісна інтерпретація дійсності й акцентування вольового діяльного начала в людині. Події 1917-1920 рр. стимулювали появу нової модифікації неоромантизму - пролетарського, або ж революційного романтизму. Цей художній стиль та зумовлене ним своєрідне світобачення були притаманні творам В. Блакитного, Г. Михайличенка, В. Сосюри, В. Чумака.

На початку 20-х рр. ХХ ст. атмосфера плюралізму відкрила простір для творчого пошуку молодому поколінню письменників. Новітні тенденції розвитку європейської літератури відбивав футуризм. Найяскравішим його представником в Україні був М.Семенко. Принциповими тезами концепції були проголошення модерну основним мистецьким критерієм; заперечення будь-яких культів і канонів у мистецтві (критика хуторянства, провінційності, «культу Т.Шевченка»); декларування творчим орієнтиром невпинної та динамічної «краси пошуку». Післяреволюційна доба позначилася на розвитку національного футуризму. У контексті «соціального замовлення» постає революційний футуризм, якому притаманні наступальність, агітаційність, плакатність, публіцистичність, що потіснили ліричність, інтелектуальність та психологізм.

Пошук нових форм самовираження та традиційний для української культури бароковий стиль сприяли зростанню символізму. Вслід за старшим поколінням поетів-символістів (М.Вороний, О.Олесь, Г.Чупринка) наприкінці другого десятиріччя XX ст. дедалі впевненіше заявляє про себе молода плеяда його прихильників (М.Філянський, О.Кобилянська, Д.Загул, П.Савченко, М.Терещенко). Вітчизняний символізм поєднував тяжіння за змістом і формою до нових зразків європейської літератури зі збереженням кращих традицій українського бароко; глибоке та поліфонічне філософське звучання; містичне, лірико-споглядалне, відірване від життя світобачення.

«Неокласики» М.Зеров, О.Бургардт, М.Драй-Хмара, М.Рильський, П.Филипович орієнтувалися на зразки європейської класики, дбаючи про збереження, використання та розвиток української літературної традиції, виявляючи високу вимогливість до гармонійної завершеності вірша. Неокласики виступали проти низькопробної революційно-масової літератури, гостро критикували програмні тези «Пролеткульту».

У 20-ті рр. ХХ ст. розгорнувся процес згуртування літераторів. «Пролеткульт» - намагалися, відкинувши вікові надбання світової культури, створити нову, «пролетарську» культуру. У 1923 р. група пролетарських письменників утворила спілку «Гарт»: В.Блакитний, К.Гордієнко, М.Йогансен, О.Довженко, І.Микитенко, В.Сосюра, В.Поліщук, П.Тичина, М.Хвильовий. Пізніше «гартівці» стали основоположниками «Вапліте» (1925-1928) на чолі з М.Хвильовим та ВУСПП (1927). За ідеологічними постулатами та мистецькими орієнтирами до цих груп примикала спілка селянських письменників «Плуг», що об'єднувала А.Головка, П.Панча.

Радикальні модерністи нової хвилі у 1921 р. в Києві утворили «Асоціацію панфутуристів» (М.Семенко, Г.Шкурупій, Ю.Шпол, І.Слісаренко, М.Бажан та ін.). Пропаганда та утвердження техніцизму в літературі -  «Літературний центр конструктивістів» (1924-1930) та літературно-мистецька група конструктивістів «Авангард» (1926-1930).

Прихильники класичних європейських форм і канонів створювали в 20-ті рр. ХХ ст. свої творчі угруповання: М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, Д.Загул, В.Підмогильний, Л.Старицька-Черняхівська  (1923-1924pp.) - літературне об'єднання «Аспис» («Асоціація письменників»).

Активізації мистецького життя сприяв бурхливий розквіт видавничо-публіцистичної сфери. У 20-х рр. ХХ ст. у республіці видавалося понад 20 літературно-художніх та громадсько-політичних альманахів і збірників, 10 республіканських газет і 55 журналів. Час від часу в суспільстві виникали дискусії щодо розвитку української культури. Резонансною була літературна дискусія 1925-1928 pp., яка вийшла за межі літературних проблем. З виступу М.Хвильового проти графоманства, імітаторства, пристосуванства, дилетантизму та хуторянства, які засмічували українську літературу, вона піднялася до з'ясування процесу духовного відродження. Було зроблено спробу визначити орієнтири подальшого розвитку національної культури, створити естетичну концепцію, яка ґрунтувалася б на органічній єдності традицій і новаторства - «хвильовизм». Письменника  звинувачували в націоналізмі, підштовхуванні народу України до виходу з СРСР.

Засобами репресій, нагнітання морального тиску, створення централізованих організацій творчої інтелігенції (Спілка письменників України (1934) та ін.) система стимулювала посилення уніфікації художнього мислення в межах офіційно схваленого єдиного методу «соціалістичного реалізму». Аналогічні тенденції та процеси розгорнулися і в інших сферах української культури.

Гостро постала проблема співвідношення класики та модерну на театральних підмостках. Новий період в історії національного театру розпочався в 1918 р. з утворенням Державного драматичного театру (кер. О.Загаров, В.Кривецький), Державний народний (П.Саксаганський) і «Молодий театр» (з 1922 р. - «Березіль») Л.Курбаса та Г.Юри. У 1919 р. від «Молодого театру» відокремилася група акторів на чолі з Г.Юрою і утворила театр ім. І.Франка. На театральній сцені з'явилася когорта талановитих артистів - А.Бучма, В.Добровольський,  Н.Ужвій, Ю.Шумський, О.Юра-Юрський, О.Сердюк та багато інших.

Розвиток українського театру був динамічним: в 1925 р. в Україні діяли 45, а в 1940 р. - 140 постійних державних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів. Постала проблема новаторської театральної естетики, яка вивела український театр на новий рівень творчості. З утворенням у 1922 р. театру «Березіль» його сцена стала експериментальним майданчиком, на якому авангардистські принципи пронизували постановки творів світової та вітчизняної класики.

Новим в українській культурі 20-30-х рр. стало кіно. У 1922 р.  засновано Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ). В 1926 р. Одеська кінофабрика стала за технічним оснащенням однією з кращих у країні, а з 1928 р. Київська кінофабрика (пізніше Київська кіностудія ім. О. Довженка) - однією з найбільших та найсучасніших на той час у світі.

  Картина  "Смерть комісара".

К.Петров-Водкін,1928 р.

З поч. 20-х рр. ХХ ст. на зміну плакатним пропагандиським фільмам-агіткам революційної доби прийшли художні фільми; режисери стали залучати відомих українських акторів (А.Бучму, М.Заньковецьку та ін.); зростав мистецький та технічний рівень кіновиробництва; посилився зв'язок кіно з літературою і театром. За основу фільмів брали історичні сюжети або екранізували класичні художні твори («Трипільська трагедія», «Тарас Трясило», «Остап Бандура», «Тарас Шевченко», «Микола Джеря», «Борислав сміється», «Фата Моргана»). Українське ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П.Чардиніна, «Сумка дипкур'єра» О.Довженка).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня.

Післяреволюційна доба стимулювала організаційне згуртування митців на різних мистецьких платформах й у сфері малярства. Виникла Асоціація художників Червоної України (АХЧУ) - І.Їжакевич, Ф.Кричевський, С.Прохоров, М.Самокиш, Г.Світлицький. Вважали себе продовжувачами справи передвижників. У їх світобаченні та формах самовираження домінували реалізм і традиція. Для українських послідовників народницького реалізму головним було вираження української національної своєрідності в тематиці, колористиці, мотивах: особливо в батальних картинах М.Самокиша («В'їзд Б. Хмельницького до Києва», «Бій Богуна з польським магнатом Чернецьким»), монументальних портретах та триптиху «Життя» Ф.Кричевського.

Члени Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ) - О.Богомазов, М.Бойчук, К.Гвоздик, В.Меллер, В.Седляр, орієнтувались на авангардистський творчий пошук. Український авангард - це синтетичне поєднання національного фольклору, народного мистецтва з елементами європейського модернізму. М. Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва XX ст. неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконописання з конструктивними особливостями візантійського живопису. Його учні та послідовники - О.Бірюков, О.Павленко, І.Падалка,  М.Шехман. Їх творам були притаманні узагальненість, зовнішня спрощеність, кольорова обмеженість, лінійність, фольклорна традиція, відчутний національний акцент.

У сфері архітектури в 20-30-ті рр. ХХ ст. домінуючим був конструктивізм, суть якого в граничному прагматизмі. Характерні риси - доцільність, економність, лаконізм у засобах вираження, функціональність. Конструктивізм певною мірою нівелював своєрідність національної архітектури, що викликало протест відомих архітекторів (Д.Дяченко, П.Альошин, В.Троценко). Утвердження тоталітаризму в СРСР зумовило підкорення мистецтва архітектури ідеологічним та естетичним догмам соціалістичного реалізму, що призвело до домінування монументальної патетики.

Українська музична культура 20-30-х рр. ХХ ст. сформувалася у взаємодії традиційних канонів народного фольклору, спадщини музичної школи М.Лисенка та новітніх ідей європейських музикантів (Р.Вагнера, Е.Гріга, М.Равеля та ін). У 1922 р. обдарована молодь об'єдналася в Товариство ім. М.Леонтовича (М.Вериківський, П.Козицький, Г.Верьовка, Д.Ревуцький), що  стало  організатором і диригентом музичного життя республіки.

У др. пол. 20-х - на поч. 30-х рр. ХХ ст. зріс інтерес до опери і з'явилися твори у цьому жанрі («Дума чорноморська» Б.Яновського, «Золотий обруч» Б.Лятошинського та ін.). Перші вітчизняні балети («Карманьйола» В.Фемеліді, «Пан Каньовський» М.Вериківського). Створені у цей час Друга симфонія Л.Ревуцького та Увертюра на чотири українські народні теми Б.Лятошинського засвідчили високий рівень вітчизняної симфонічної музики.

З появою 1932 р. Спілки композиторів України, політичний вплив на творчий процес посилився: уніфікація художнього мислення, жорстка критика музикантів-новаторів, звинувачення їх у безідейності та формалізмі, зростання ролі соціального замовлення, пригнічення творчої індивідуальності, деформація музичної культури, вихолощення її національного духу.

У 20-х рр.ХХ ст. відроджується наука.  Координатором наукового пошуку й генератором ідей була Українська Академія наук (від 1921 р. - ВУАН, від 1936 р. - АН УСРР, а від 1937 р. - АН УРСР). У 1921 р. в Академії працювало 36 дійсних членів, а 1939 р. - 835.

Найсерйозніші результати і відкриття зроблені у вивченні нелінійної механіки (Д.Граве, М.Крилов, М.Боголюбов), теорії космічних польотів (Ю.Кондратюк), автоматичному зварюванні металу (Є.Патон), генетики і селекції рослин (А.Сапегін, В.Юр'єв, М.Холодний). У 1932 р. в Українському фізико-технічному інституті вперше в СРСР було штучно розщеплено атомне ядро. Внесок у розробку проблем вітчизняної історії зробили: М.Грушевський, Д.Баглій, О.Левицький, Д.Яворницький, М.Яворський та молоді науковці Ф.Лось, М.Петровський, М.Супруненко.   Зазнала АН УРСР репресій, морального тиску і «партізації». Метою цих акцій було намагання режиму ввести Академію наук у командно-адміністративну систему, поставивши академічну науку та її потенціал собі на службу.

Отже, у культурному процесі 20-30-х рр. ХХ ст. в Україні простежується боротьба двох протилежних тенденцій оновлення: гуманістичної, пошукової, творчої і державноорієнтованої, централізованої, регламентованої. На початку 20-х років переважає перша, наприкінці 20-х - на початку 30-х років - домінує друга.