Класична філософія у XX—XXI ст.

3.3.1. Класична філософія у XX—XXI ст.

На 1890—1920 pp. припадає розквіт неокантіанства — філософського напряму, який сформувався під гаслом "Назад до Канта". Його представники основним досягненням кантівської філософії вважали обґрунтування форм наочного споглядання і міркування як функцій суб'єкта, що пізнає, а головною помилкою — визнання об'єктивності "речі в собі".

Вперше заклик "Назад до Канта" висунув німецький філософ Отто Лібман (1840—1914). Цей заклик підтримали багато філософів і природознавців. У результаті склалися дві школи неокантіанства: марбурзька (за назвою міста, де знаходився центр школи) і фрейбурзька (або, інакше, баденська, південно-західна школа).

Філософи марбурзької школи: Г. Когсн (1842—1918), П. Наторп (1854—1924), Е. Кассірер (1874—1945) та ін. зробили спробу створити таку філософську систему, яка б свідомо спиралася на деякі ідеї вчення Канта і враховувала важливі зміни у філософській свідомості, що відбулися в останній чверті XIX і па початку XX ст. Головним завданням філософії вони вважали дослідження процесу наукового пізнання. Філософія мала бути свого роду наукою про науку, науковченням. Інше завдання філософії вони вбачали у дослідженні логічних засад духовної діяльності людини в її основних формах: пізнавальній (теоретичній діяльності, практичній у кантівському розумінні, тобто діяльності практичного розуму, переважно моральній діяльності), художній, естетичній. Отже, марбуржці намагалися дослідити логічні основи функціонування трьох здатностей людського духу: мислення, волі і почуття.

Зразком були математика і математизоване природознавство, переважно фізика. На межі XIX—XX ст. математика перетворилася па основний метод теоретичного дослідження. Тепер математичні розрахунки частіше стали випереджати досвід, так що вчений спочатку знаходив певну формулу або математичну величину, а потім намагався підшукати і підставити під неї деяку фізичну реальність. Проте така цілком науково пояснювана й ефективна методологія породжувала ілюзію повної незалежності процесу пізнання від його об'єкта. Абсолютизація цієї ілюзії у філософії неокантіанства звела процес пізнання до суто логічного процесу конструювання об'єктів науки. Отже, чуттєвий елемент пізнання неокантіанці відкинули, зміст фізики уявлявся їм сукупністю математичних формул, а вчення Канта про об'єктивне існування "речі в собі" було оголошене помилковим.

Однак пе слід вважати, що неокантіанці взагалі заперечували наявність у людини чуттєвих сприймань. Вони заперечували будь-яку роль чуттєвості тільки в науковому пізнанні. Наука для них від початку і до кінця є породженням мислення, а всі наукові поняття — творінням духу, тому у сферу науки нічого не повинно проникати з чуттєвого досвіду. Марбуржці не вважали за можливе говорити про що-небудь надане свідомості, як це робив Кант. У процесі пізнання мисленню нічого не дається, саме мислення є абсолютним началом.

Засновником і першим керівником марбурзької школи був німецький філософ Герман Коген. У своїх працях ("Логіка чистого пізнання", "Етика чистої волі", "Естетика чистого почуття" та ін.) він "удосконалював" філософію Канта в напрямі виключення з неї дуалізму "речей у собі" і явищ шляхом відмови від доктрини афіціювання (лат. спричиняю, впливаю, дію) чуттєвості "речами у собі", тобто впливу зовнішнього об'єкта на душу, яка володіє здатністю до чуттєвого сприйняття. У Когена дещо невідоме послідовно визначається низкою актів апріорного категорійного синтезу, що перетворює це невідоме у предмет пізнання і виявляє в ньому все нові риси і відношення. Будь-яке знання є відносним. Наука прогресує, знаходить все більш глибокі і точні поняття, про якісь незмінні її основи не може бути й мови.

Без сумніву, у Когена система наукових понять нібито зависає в повітрі, не має опори в матеріальній реальності, ні до чого не відноситься крім самої свідомості. Разом з тим його філософія поклала початок систематичному дослідженню структури наукових знань, засобів і методів наукового пізнання способів обґрунтування і розвитку знань; вперше виступила з претензією бути, хоч і "логікою чистої думки", але науковою за методом і філософією науки за предметом.

Коген зробив також спробу інтерпретувати з кантівських позицій ідею розвитку. Ця ідея глибоко увійшла в науку XIX—XX ст. Однак тлумачив її Коген однобічно, тільки як еволюційний процес" у якому загальнофілософським методом є обчислювання необмежено малих величин. Отже, кантівський дуалізм і тут був подоланий, але за рахунок протиставлення діалектиці еволюційної теорії розвитку. Така концепція в історії філософії отримала назву "критичний ідеалізм".

Другим відомим теоретиком марбурзької школи неокантіанства був Пауль Наторп. Він опублікував багато робіт з історії філософії, логіки, психології, соціальної педагогіки. Як і Г. Коген, П. Наторп стверджував, що не існує жодного буття, яке саме не було б "покладене" в думки, що мислити означає вважати "дещо" вже існуючим, що ідея про об'єктивні передумови цього "дещо" не має наукового змісту.

Філософ рішуче захищав аналітичне дослідження, спростовував твердження, нібито аналіз подрібнює ціле і так руйнує його. Життя, душу, доводив Наторп, осягають тільки в їх цілісності, таке осягнення можливе лише шляхом аналізу цього цілого.

Слід підкреслити також методологічне значення тези Наторпа про взаємозв'язок єдності і різноманітності в пізнанні. Думці, згідно з якою різноманітність у науковому пізнанні "дана", а єдність цієї різноманітності вноситься мисленням, він протиставив ідею єдності різноманітного і різноманітність єдності. Кожний акт мислення розглядався як єдине і разом з тим як різноманітне.

Людину філософ уявляв деяким мікрокосмом, світом у мініатюрі, тому, всі науки, у тому числі природознавчі, повинні мати предметом різні аспекти людини. Плідною була і думка Наторпа щодо конкретного в людині, яке він вбачав у її активності, тобто діяльності. Однак діяльність Наторп ототожнював з працею, а під працею розумів лише активність мислення. Його прогрес філософ уявляв у внутрішньо притаманних людській природі потягу, волі і розуму. На цих засадах ґрунтувалася його теорія суспільства з проектуванням їх на соціальні зв'язки: потягу відповідає господарська діяльність, волі — соціальні установи, розуму— система освіти. Таким чином, система соціальної педагогіки перетворилася на соціальну програму, у центрі якої стояла проповідь виховання "розумності" всіх членів суспільства. Отже, філософія Наторпа, як і всієї марбурзької школи, фактично є закінченою філософською системою, яка поєднує абсолютний ідеалізм Платона з критицизмом Канта.

Третім видатним представником цієї філософської школи був Ернст Кассірер.

Як Г. Коген і П. Наторп, Б. Кассірер повністю усунув кантівську "річ у собі" і завершив неокантіанську концепцію заперечення чуттєвості як джерела пізнання, що передує мисленню. У всіх науках він шукав докази, що наукові поняття породжуються тільки мисленням.

Отже, для представників марбурзької школи, як і для Г. Гегеля, мислення є деміургом дійсності. Але буття, як продукт мислення, не визнавалося ними таким, що самостійно існує, а наявним лише у свідомості вчених. Для них предмет знань фактично тотожний знанню про предмет, натуральний природний світ — концептуальній картині світу, створеній наукою; наука нічого не знає про світ окрім представленого в науковій картині світу і того, що про нього свідчать її теорії.

Разом з тим, на відміну від Канта, марбуржці визнавали виникнення нових категоріальних форм і синтезів і вважали цей процес нескінченним. Однак без визнання процесу пізнання певною мірою завершеним вони впадали в релятивізм.

Марбурзька школа орієнтувалася головним чином на математичне природознавство і дуже мало уваги приділяла соціальним наукам. Заповнити цю прогалину спробувала фрейбурзька (баденська) школа неокантіанства. її пайвидатнішими представниками були Вільгельм Віндельбанд (1848—1915) і Генріх Ріккерт (1863—1936).

Представники школи розвивали філософію Канта з трансцендентально-психологічних позицій. Пізнання вони уявляли психічним процесом, кінцевим результатом якого є трансцендентальне, тобто всезагальне і необхідне, знання. Можливість такого знання фрейбуржці пов'язували з предметом загальнообов'язкової цінності. Значне місце у філософії школи займали проблеми методу і методології історичної науки.

Головою школи був Вільгельм Віндельбанд. У своїх працях він визначав філософію як всезагальну науку про цінності (логічні, етичні, естетичні, релігійні), а самі цінності уявляв апріорними, трансцендентними.

Привернення уваги філософів до проблеми цінностей, утвердження, поряд з пізнавальною, оціночної діяльності — безсумнівна заслуга баденської школи неокантіанства. Однак Віндельбанд абсолютизував роль цінностей. Світ, на його думку, складається з двох сфер: дійсності і цінності. Цінності — споконвічні, вопи паче підносяться над дійсністю, мають для людини значення абсолютних норм, яким підкоряються її мислення, воля й естетичне почуття, а оціночна діяльність є умовою пізнавальної діяльності.

Відповідно до своєї теорії цінностей, Віндельбанд розглядав зміст і роль паукового знания. Він розрізняв науки за принципом формального характеру їх пізнавальних завдань. У зв'язку з цим філософ розрізняв два типи мислення і два методи пізнання: номотетичний (законоствердний) та ідіографічний (який описує особливе). Перший — характерний для природничо-наукового пізнання, яке виявляє загальні, закономірні зв'язки, другий — для історичної науки, яка з'ясовує тільки часткове і особливе. У природничо-науковому пізнанні переважають абстракції, в історичному — зрима наочність. Проте ні окремо одне від одного, ні разом вони не завершуються досягненням істини, тому що завжди залишається частина, яка не пояснюється, не виражається, не визначається. Це був релятивізм, який заперечував об'єктивні причинні зв'язки і закони. В історичних науках така позиція була своєрідною негативною реакцією Віндельбанда на матеріалістичне розуміння історії, яке утверджувалося па той час марксистською філософією.

Систематизатором ідей фрейбурзької школи неокантіанства був Генріх Ріккерт. Як й інші філософи школи, він зводив буття до свідомості, яку уявляв як деяку загальну безособову свідомість, по суті тотожну в усіх людей. (Очевидно, малася на увазі суспільна свідомість, але вона була ідеалістично абсолютизована Ріккертом.) На його думку, незалежну від свідомості реальність може мати лише недоступне пізнанню трансцендентне, припущення якого обумовлюється гносеологічною необхідністю. Це сфера релігії, що осягається вірою, вся інша реальність — результат творчої роботи свідомості, яка за допомогою притаманних їй апріорних логічних форм конструює пізнаванну дійсність із пепов'язної маси чуттєвих даних: природознавство конструює природу, культурологія — культуру, а філософія — космос.

Як і В. Віндсльбанд, Г. Ріккерт розрізняв науки за їх методами: нриродпичо-паукове пізнання спрямоване па загальне, історичне — на індивідуальне, тому метод природознавства генералізуючий, а метод історичної науки — індивідуалізуючий; мета природознавства — з'ясувати загальні закони, мста історичної науки — зобразити події як одноразові та індивідуальні, що не можуть бути зведені до загального, тобто до закону.

Ріккерт вважав можливим одночасне використання обох методів у науковому пізнанні і водночас підкреслював їх логічну протилежність, характеризуючи її як найважливішу з усіх наявних у галузі пауки, оскільки обидва методи в нього визначаються інтересами, існують у свідомості, а інтерес до загального й інтерес до індивідуального — два необхідних і непереборних полюси наукового оброблення дійсності. Природничо-наукове пізнання існує тому, що свідомості притаманні інтерес до загального і логічне завдання щодо осмислення буття завдяки категорії загального. Історичне пізнання існує тому, що логічному мисленню притаманні цікавість до індивідуального і завдання осягати історичне становлення як серію одноразових явищ, які не повторюються. Очевидно, Ріккерт протиставляв форму пізнання предмету пізнання, а всі науки ставив у залежність від позиції суб'єкта, що пізнає. Сконструйована ним схема пізнавального процесу мала па мсті спростувати теорію відображення. Ріккерт був рішучим противником її, вважав неприйнятною, оскільки подібність копії з оригіналом ніколи нібито не може бути засвідчена безпосередньо і дійсність абсолютно невичерпна і не може бути відображена або відтворена в понятті.

Аналіз філософських праць Ріккерта свідчить також, що свою концепцію пізнання він спрямовував па обґрунтування переваг історичних наук і доведення відсутності в суспільному житті об'єктивних законів, тобто на створення філософської концепції, альтернативної марксистській, яка наприкінці XIX — на початку XX ст. була значно поширена і визнана. Такий висновок випливає з онтології Ріккерта.

Отже, неокантіанство справило значний вплив на філософію, який триває дотепер у деяких гносеологічних теоріях. Вчення про цінності переросло в особливу філософську дисципліну — аксіологію. Запропонованою баденцями методологією користуються і сучасні історики, соціологи, педагоги та ін. Наприклад, проблема виховання людини е вічною соціальною проблемою, але набула особливого значення в умовах докорінних соціально-економічних перетворень. Як цілеспрямована діяльність, вихованця покликане утверджувати ідеали, принципи і цінності нового суспільства, тому зростає роль соціальних регуляторів поведінки і діяльності людей, особливо молоді, студентства, формування в них суспільно значущих ціннісних орієнтацій, причетності до ключових загальнолюдських духовних цінностей. Ці регулятори як ніколи актуальні для оновлення життя українського суспільства.

Неокантіанство припинило існування в роки нацистської реакції в Німеччині. Після Другої світової війни центри кантіанського руху було відновлено, але неокантіанство не відродилося.

Приблизно в ті ж роки, що і неокантіанство, в європейській філософській думці сформувалося неогегельянство, для якого характерним було прагнення до цілісного світогляду на засадах оновлення інтерпретації філософії Г. Гегеля. Найвидатнішими представниками неогегельянства були німецький філософ Р. Кропер (1884—1974), італійський — Б. Крочс(1866—1952), англійський — Ф. Бредлі(1846—1924), американський — Дж. Ройс (1885—-1916) та ін.

В Англії неогегельянство набуло форми "абсолютного ідеалізму". Це було зумовлено переважно суспільно-політичними причинами, найважливішими серед яких були: втрата Англією своєї промислової монополії; активізація відцентрових сил у її домініонах і колоніях; необхідність у зв'язку з цим забезпечення більш міцного об'єднання усіх частин імперії і нагальна потреба у створенні могутньої централізованої держави, здатної підкорити всіх громадян і витримати боротьбу з будь-яким конкурентом. Теорія такої держави вже була. Це була гегелівська теорія держави як вищого морального начала, втілення світового духу, такої цілісної єдності, що поглинає кожного індивіда.

Отже, звернення до гегелівської філософії в Англії не було випадковим. Разом із тим у тлумаченні представників "абсолютного ідеалізму" від раціонального зерна вчення Г. Гегеля залишилось небагато: цілком було відкинуто ідею розвитку, діалектика понять була перетворена на софістику, запозичено було лише його систему об'єктивного ідеалізму і вчення про примирення протилежностей. Крім того, у працях "абсолютних ідеалістів" добре помітні мотиви кантіанства й елементи філософії, запозичені в Ф. Берклі, Д. Юма, Г. Спенсера. У цілому їхня філософія намагалася спростувати природничо-науковий матеріалізм і атеїзм; утвердити ідеалізм і релігію; стати вченням про вищу гармонію і примирення усіх суперечностей в абсолюті; обґрунтувати необхідність сильної всеосяжної держави і міцної імперської єдності.

Визнаним керівником англійського неогегельянства був оксфордський філософ Френсіс Бредлі. Основою його вчення, як і інших "абсолютних ідеалістів", є поділ світу на дві частини. У головній філософській праці "Явище і реальність" він оголосив матеріальний світ, що нас оточує, в якому ми всі живемо, який даний нам у безпосередньому досвіді, видимим, неістинним, нереальним, і протиставив йому інший світ, нібито вищої дійсної реальності, духовний світ істинного буття.

Для обґрунтування своєї позиції Бредлі використовував діалектику, але в іншій, ніж у Гегеля інтерпретації, що отримала у філософії назву "негативної діалектики". Матеріальний світ нереальний, тому що він суперечливий, оскільки всі ідеї і поняття, за допомогою яких людина намагається пізнати світ, містять суперечності, а для Берклі суперечливе — це нереальне. Гегелівську думку про суперечності всього, що існує, він використовував лише для того, щоб вивести з неї нереальність, недійсність матеріального світу.

Аргументація Бредлі досить абстрактна. Наприклад, він повністю погоджувався з ученням Дж. Локка про суб'єктивність вторинних якостей речей. У нього троянда не може пахнути, якщо її піхто не нюхає, а звук, якого ніхто не чує, реально не існує. Подібні доводи він застосовував і до розуміння первинних якостей речей, які Локк вважав об'єктивними, і також зробив висновок про їх суб'єктивність: протяжна річ існує лише відносно органа, що сприймає її, так само, як річ, яка пахне. У цілому і первинна, і вторинна якості речей — це видимість, нереальність, як і весь матеріальний світ.

У цих міркуваннях неважко помітити негативну реакцію па метафізичний, механістичний матеріалізм. Але Бредлі не визнає і матеріалізм діалектичний. Він відмовляється від реальності минулого па тій підставі, що його вже немає, а майбутнього — що його ще немає, але й сучасного теж немає, тому що воно завжди перетворюється на минуле і реально пе існує. Отже, час — проста видимість.

Аналогічно до часу Бредлі відкидав реальність руху, змін, причинності, енергії, дії, речей взагалі. Речі в нього нереальні, вони не більше, ніж видимість, до того ж така, що залежить від нас. Людина, особистість — також видимість, хоч вона існує. Весь матеріальний світ суперечливий, отже, нереальний, немає дійсного буття. Поняття про цей світ, його елементи не відображають жодної реальності, вони є "вигадками", "конструкціями", "знаряддям", необхідними для визначення практичної мети. Ми користуємося ними, оскільки вони нібито відповідають дійсності, хоч аналіз розкриває її нереальність. Усі наукові поняття не мають об'єктивного змісту і є лише зручними фікціями.

Разом з тим видимість, нереальність у Бредлі — цс не міраж, пе ілюзія, не дещо. Видимість існує, вона є виявленням реального. Такою реальністю є абсолют — сфера гармонії і досконалості. В абсолюті всі суперечності примирюються і збігаються у вищу єдність. Несуперечність — його єдиний критерій. Але як поєднати суперечність видимості і несуперечність абсолюту, якщо видимість— виявлення абсолюту? Бредлі дав містичне пояснення: у дусі людей є впевненість у зв'язку з абсолютом, який виявляється у "тужності" за досконалістю, тому абсолют існує.

Отже, абсолютний ідеалізм Бредлі — приклад специфічного аналізу неогегельянством основних понять філософії і науки. Biн виявив суперечності в категоріях і змусив критично підходити до понять як здорового глузду, так і науки. Бредлі не зміг навести переконливих доказів існування абсолюту. Фактично він засвідчив неможливість побудови логічної системи світу на засадах суперечливих понять.

Філософія Бредлі, як і всього англійського неогегельянства, — свідчення спадкоємності ідеалістичної традиції незалежно від суб'єктивного й об'єктивного її різновиду. Принцип "внутрішніх відносин", який обстоював філософ, утверджував зміни об'єктів залежно від факту пізнання, конструювання об'єктів розумом. Цей принцип Бредлі запозичив у неокантіанці в, потім його перехопив прагматизм.

Своєрідним неогегельянство було в Італії. Тут визнаними авторитетами стали Бенедетто Кроче (1866—1952) і його постійний опонент Джованні Джентіле (1875—1944). їх дискусія тривала майже 38 років. Вона охоплювала всі основні проблеми філософії, історії, моралі, політики, але основні розмежування цих двох лідерів і, відповідно, двох течій італійського неогегельянства полягають у підходах до вирішення соціальних проблем. Кроче був у опозиції до фашистського режиму Муссоліні, а Джснтіле — одним із активних ідеологів фашизму. У філософії Кроче на перший план висувалися об'єктивістські і раціоналістичні аспекти, а Джентіле, розвиваючи суб'єктивістські та раціоналістичні тенденції, дійшов до повного релятивізму.

Філософію Г. Гегеля Б. Кроче вважав непослідовною і дуалістичною, оскільки вона допускала існування матеріального світу, хоч і у формі інобуття ідеї, і подвійність методу, вважаючи, що не тільки логічний, а й природничо-науковий метод тією чи іншою мірою сприяє пошуку істини. До істини може вести лише логічний метод. Він заперечував пізнавальну цінність природничих і математичних наук, вважав їх значущість суто утилітарною: природничо-наукові поняття надзвичайно корисні, але з них не можна вивести тієї системи, яка дається тільки духом.

Дух у нього — це єдина реальність, яка постає у двох основних формах: теоретичній (інтуїтивній і логічній) і практичній (економічній і етичній). Формам духу відповідає поділ філософії на естетику, логіку, філософію економіки й етику.

Естетику Кроче розглядав як "науку про висловлювання" (терміном "висловлювання" Кроче позначав естетичний образ). Саме висловлювання в нього інтуїтивне, а інтуїція — доінтелектуальна і позаінтелектуальна. Інтуїтивну форму пізнання він проголосив первинною і провідною порівняно з логічною; тільки інтуїції відкривається істина. Логічні поняття без інтуїтивного змісту порожні, формальні, абстрактні та є "псевдопоняттями" конкретних наук.

Логіку Кроче розглядав "як науку про чисте поняття". Він відкинув гегелівську думку про поняття як синтез протилежностей і замінив її твердженням про відмінність поняття, яка є принципом його саморуху. Отже діалектика була позбавлена свого основного змісту і зведена тільки до "єдності відмінностей".

Головною у вченні Кроче була історична концепція. Він сам називав свою філософію "абсолютним історицизмом". Проте, відкинувши гегелівську "філософію історії", він втратив і основи належного наукового історичного аналізу. Кроче заперечував детермінізм, об'єктивні закономірності в історичному розвитку, можливість узагальнення, передбачення і прогнозування в ньому. Історію він уявляв як індивідуальні події, кожна з яких є законом для самої себе, а логіку в неї вносять історики і непізнаванний "план провидіння". На цих підставах він доводив безнадійність реальної свободи, а демократію, навіть як формальний принцип, відкидав. Історію, на його думку, творять великі люди, а народним масам він відмовляв у здатності до самостійних думок та ідей.

Отже, зусилля Б. Кроче щодо зближення ідеалістичної філософії з життям позитивні. Проте свої наміри він не здійснив, його філософія не вийшла за межі неогегельянської традиції. Нині вчення Кроче майже повністю витіснене з філософської думки.

Щодо Дж. Джентіле, то з гегелівської філософії він усунув сам абсолютний дух, замінивши його мисленням індивідуального суб'єкта, у гносеології утверджував нескінченність пізнавального процесу, але суб'єктом пізнання вважав не суспільно-історичний суб'єкт, а "власне Я" у його ідеалістичному розумінні. У цьому плані філософія Джентіле була аналогом того напряму в німецькому неогегельянстві, який ідеологічно готував прихід до влади нацистів.

У 20-ті роки XX ст. німецький неогегельянський рух очолювали Р. Кронер (1884—1974) і Г. Лассон (1862—1932), а потім З.Марк (1889—1957). їхня філософська концепція у цілому зводилась до ірраціоналістичного тлумачення гегелівської діалектики, а своїм завданням вони вважали розширення усвідомленого проблемного базису гегелівської філософії за допомогою повного введення у нього проблем ірраціонального. Раціоналістичну гегелівську діалектику було оголошено неістинною.

Ірраціоналістична інтерпретація філософії Гегеля застосовувалася за розв'язання німецьким гегельянством соціальних проблем. Г. Лассон оголосив Гегеля духовним батьком нової Німеччини, хоч і відхилив гегелівське розуміння суспільства. Суспільство було визнано відчуженою механічною конструкцією, в якій превалюють егоїзм, індивідуалізм, жага до наживи, замість нього утверджувалось поняття "товариство" як позначення справжньої форми суспільного життя, життя сім'ї і народу, де немає суспільних суперечностей, а ідеологом "товариства" визнавався Г. Гегель. Потім Г. Лассону було приписано ідею повного підпорядкування індивіда суспільству і державі.

Отже, неогегельянство поставило перед філософією дуже важливі проблеми онтології, гносеології й аксіології, але перевершити Гегеля йому все-таки не вдалося.

З приходом у Німеччині до влади нацистів більшість представників неогегельянства емігрувала і течія розпалося. Після Другої світової війни спроби його відродження успіху не мали.

З претензією на універсалізм, на синтез віри і розуму, умогляду і емпірії, споглядання і практицизму, індивідуалізму і соборності виступає сьогодні філософія неотомізму.

Неотомізм (лат. новий і томізм) — офіційна філософсько-теологічна доктрина католицької церкви, в основі якої вчення систематизатора середньовічної схоластики Фоми Аквінського. Серед філософів-неотомістів найбільш відомі Ж. Марітсн (1882—1973), Е. Жільсон (1884-

1978), Г. Марсель (1889—1973), М. Бубер (1868—1965), I. Барт (1886— 1968), П. Тілліх (1886—1965), Р. Нібур (1892—1971).

Неотомізм виник у 70-х роках XIX ст. Його завдання — примирити догматичні основи християнської віри з вимогами мислячого розуму, з раціонально-логічною силою знання, і таким чином захистити християнське віровчення від зростання авторитету науки та освіти. Згідно з неотомізмом, релігійна віра без розуму перетворюється на сліпе поклоніння божествам і забобони, а розум без віри — на зарозумілість думки про себе. Проте навіть такий своєрідний погляд на гармонію віри і розуму ця філософія тільки проголошує, а насправді реалізує варіант підкорення розуму вірі. У неотомізмі безумовні і абсолютні тільки "істини" віри. Вони недоступні раціональному пізнанню, недоказові, надрозумові, відкриваються людині лише в акті релігійного переживання, натомість розум теоретично оберігає чистоту віри, захищає її від невіри та помилок логічними аргументами. Лише віра відповідає на питання про самосущу природу Бога, а обмежений у можливостях розум пізнає Бога опосередковано, методом "вичерпання", заперечення у природі всього, що не є Богом. Душа — також продукт Господнього творіння. Кожну душу Бог створює індивідуально, наділяє її волею вибору і вміщує в тіло нібито для випробовування: доля людини залежить від неї самої, від того, як вона поведеться зі своєю волею. Природну і соціальну детермінацію історичного процесу неотомісти відкидають, історичні події проголошують непередбачуваними, науку про суспільство, здатну прогнозувати майбутнє, не визнають. Історія в них є таїнством і промислом Божим, а людське суспільство — "містом Божим", земною подобою якого є католицька церква.

У середині XX ст. неотомісти зрозуміли необхідність модернізації теоретико-догматичних засад. З одного боку, вони намагаються поставити досягнення пауки па службу релігії і так укріпити "союз віри і розуму", з іншого — прагнуть антропологізувати свою доктрину. В останнє десятиліття неотомізм значно активізувався в напрямі утвердження добрих начал людського існування і миру між народами. У теоретичному аспекті очевидна орієнтація неотомізму па синтез своїх принципів з положеннями екзистенціалізму, феноменології, філософської антропології.

Без перебільшення можна стверджувати, що найбільш поширеною і впливовою у XX ст. була марксистська філософія. У боротьбі та полеміці з нею склалося багато сучасних філософських напрямів, течій і шкіл. Тривалий час марксистська філософія, особливо з боку своїх найбільш ідеологізованих і політизованих представників, проголошувала себе володаркою незаперечних істин. Упродовж останніх років у ній відбувається активний процес оновлення в напрямі визнання себе частиною світової філософської думки, її специфічною складовою. Вона все більше вдається до творчого діалогу і дискусій з іншими школами у філософії.

Серед течій емпіричного напряму у сучасній світовій філософії головне місце посідає неопозитивізм. Він є сучасною формою позитивізму — філософської течії, що виникла у 30-ті роки XIX ст. у Франції і потім поширилась у багатьох країнах світу. Основою позитивізму е такий принцип: будь-яке справжнє" тобто позитивне, знання можна здобути лише як результат досліджень окремих спеціальних наук та їх синтетичного об'єднання, і філософія як особлива наука, що претендує на самостійне дослідження реальності, не має права па існування. На основі цього принципу розроблені положення програми позитивізму:

1) пізнання має звільнитися від будь-якої філософської (світоглядної і ціннісної) інтерпретації;

2) вся "традиційна", тобто попередня, філософія як "метафізична" і доктринерсько-догматична, має бути заперечена і замінена або спеціальними науками ("наука — сама собі філософія"), або узагальненим і економним оглядом системи знань, або вченням про співвідношення між науками;

3) у філософії має бути прокладений середній шлях, який піднявся б над протилежністю матеріалізму та ідеалізму як несуттєвою, уявною або помилковою, оскільки нібито є третє, "нейтральне" вирішення основного питання філософії, і навколо цього вирішення могли б об'єднатися, стираючи відмінності, всі "нейтралістські" концепції у філософії, соціології і політиці.

Така програма має певні теоретичні та практичні засади. Філософія— високоспеціалізована і важка для розуміння галузь людської культури. Іноді представники точних наук цілком виправдано докоряють філософії за незрозумілість міркувань і ускладненість її мови. Вони звинувачують філософію у нескінченних суперечках, у захаращуванні її концепцій напівмістичними поняттями (абсолютний дух, чистий розум тощо) і роблять висновок про необхідність переоцінки цінностей і пріоритетів філософії з позиції точних наук і формальної логіки.

Колишня і деякі школи сучасної філософії для такого висновку дають чимало приводів. Вони були та є переважно метафізичними як за своїм анти діалектичним методом, так і за самою суттю — вченнями про начала і загальні принципи буття, знання про які не можуть бути даними в безпосередньому чуттєвому досвіді. Позитивізм ототожнив метафізику з філософією взагалі і відхилив па цій підставі наукове значення будь-якої філософії.

У концепціях позитивістів до розряду метафізичного нерідко потрапляють і проблеми, які насправді не стосуються метафізики, а вирішуються діалектико — матеріал істинною філософією.

Однак у позитивізмі є не тільки філософські міркування, а й широка життєво-практична основа. Це зростання ролі точних наук і конкретних знань, ефективних дій і обґрунтованих рекомендацій в усіх сферах людської життєдіяльності. Обґрунтованність дій має протистояти загальним словам, не закріпленим і не перевіреним досвідом. Відповідно і зусилля філософії мають зосереджуватися па "позитивному" в людському з пап пі і пізнанні.

Позитивізм заснував французький філософ Огюст Конт (1798— 1857). Свої ідеї він виклав у шеститомному "Курсі позитивної філософії" (1830—1842) й у творі "Дух позитивної філософії" (1844). У них він висунув відому формулу: "Знати, щоб передбачати, а передбачати, щоб могти".

У 1818—1824 pp. Конт був особистим секретарем соціаліста — утопіста К.Л. Сен-Сімона (1760—1825) і деякою мірою запозичив у нього ідеї про класифікацію наук, про три стадії суспільного і пізнавального розвитку та ін. Услід за Сен-Сімоном він розвинув ідею так званих трьох стадій інтелектуальної еволюції людства (так само, як і індивіда), які визначають, зрештою, весь розвиток суспільства. Перша з цих стадій — "теологічна", на якій усі явища пояснюються за допомогою релігійних уявлень; друга — "метафізична", тобто спекулятивно-філософська, яка замінює надприродні фактори у поясненні природи сутностями, причинами; третя— "позитивна", на якій виникає наука про суспільство, що сприяє його раціональній організації.

Конт гадав, що позитивна стадія повністю замінить дві попередні і остаточно займе своє місце у свідомості людей. Тоді вся попередня філософія зникне, а їй на зміну прийде позитивізм як новітня антифілософська філософія, який приведе до однієї системи всю сукупність надбаних знань. У позитивну стадію перейдуть усі науки, спочатку найбільш загальні (тобто прості, незалежні від інших наук, які легко вивчати), а потім окремі, точні, важчі і складніші для дослідження.

Подібний підхід Конт поклав в основу класифікації наук. Він поділив усі пауки па теоретичні і прикладні, а теоретичні — на абстрактні, або загальні, науки про класи явищ, і конкретні, або окремі, описові про предметні комбінації різних явищ (наприклад, мінералогія, іхтіологія тощо). Абстрактні, теоретичні науки в Конта утворюють принциповий ряд наук у такій послідовності: математика, з включенням до неї теоретичної земної механіки, фізика, хімія, фізіологія (біологія), соціологія (соціальна фізика), мораль.

Конт — автор терміна "соціологія". Від його вчення бере початок соціологія як система знань про суспільство та окремі соціальні інститути, що розглядаються у зв'язку з суспільним цілим. Її виникнення стало результатом конкретизації проблематики традиційної соціальної філософії, спеціалізації і кооперації суспільних наук і розвитку емпіричних соціальних досліджень.

Соціологією Конт намагався замінити політичну економію, правознавство й етику, оскільки вважав, що не економічні відносини, а ідеї керують світом. Соціологія поділялась на соціальну статику, яка досліджує стійкі умови існування будь-якого суспільного строю, і соціальну динаміку, яка вивчає закони суспільного розвитку.

Згідно із соціальною динамікою О. Конта, первісним елементом людського суспільства була сім'я. У процесі подальшої історії в політичних, правових і економічних відносинах людей виникли зміни під визначальним впливом трьох етапів свідомості. "Теологічній" стадії духу відповідав режим спадкових феодальних монархій; "метафізичній" — підняття середніх класів і великий вплив юристів; на "позитивній" стадії суспільством керуватимуть позитивісти-філософи від імені капіталістів фінансового світу — банкірів. Кожній стадії політичної організації суспільства відповідають певні епохи громадянської історії — військово-завойовницька, оборонна і науково-промислова. Основна ідея соціальної статики Конта зводилась до процвітання позитивного суспільства через любов як принцип, порядок як основу і прогрес як мсту.

Отже, у поглядах Конта визначився, але не набув кінцевого завершення розрив з класичною філософською традицією. У його творах привертають увагу наукова за задумом класифікація наук, спроба строгого наукового підходу до вивчення суспільного життя і створення науки про суспільство — соціології. Конт одним із перших філософів звернув увагу па промислове виробництво і наділив його учасників функцією соціальних перетворень. Разом з тим відхід Конта від принципів класичної філософії перетворив його філософію па систему загальних положень окремих наук, представлених дедуктивно у вченнях про логічні закони людського розуму.

Завершувачем першої історичної форми позитивізму був англійський філософ і соціолог Герберт Спенсер (1820—1903). Характерним у його вченні є поєднання основних принципів позитивізму зі всебічно проведеною ідеєю еволюції. Перший твір "Соціальна статика" Спенсер опублікував 1850 р. Потім вийшли "Основні начала", "Підвалини біології", "Підвалини психології", "Підвалини соціології", "Підвалини етики" та інші праці. Твори Спенсера приваблювали тим, що були зрозумілі, привертали увагу енциклопедизмом, широким охопленням проблем з єдиних позицій, великим набором різноманітних фактів.

Основною ідеологічною установкою Спенсера було прагнення примирити віру і знання, науку і релігію за допомогою агностицизму. Такий висновок виплив з аналізу вже першого розділу його "Основних начал", який так і називається "Непізнаванне". У ньому Спенсер обґрунтовував думку, що догма про створення світу Богом із нічого є лише мовним поясненням, не має зрозумілого для людини значення, оскільки уявити це неможливо. Проте саме таким, позалюдським розумінням і є атеїстичне уявлення про світ, який не має початку. Історія релігії, вивчення існуючих релігій спричиняють визнання абсолютної непізнаванності сили, яка лежить в основі Всесвіту. Такого висновку про непізнаванність цієї сили, зрештою доходить і наука: вопа пс може, наприклад, обґрунтувати ні безмежну подільність матерії, ні її неподільність. Реально уявити безмежну подільність матерії означало б простежити в думці ділення до безмежності, а на це потрібний безмежний час. Не можна уявити і те, що матерія неподільна, тобто, що існують такі її частинки, які не можуть, навіть у думках, бути поділені. Отже, резюмував філософ, матерія також абсолютно незрозуміла, як простір і час.

У цих міркуваннях агностицизм очевидний. По-перше, він ґрунтується на змішуванні уявлень і понять. Мислення може збагнути те, що уявити не можна. Наука наповнена такими поняттями, навіть тими, які виражають емпіричні факти, наприклад, швидкість світла уявити неможливо. По-друге, агностицизм став ще й наслідком метафізичності позицій Спенсера. Bin розумів подільність матерії суто механістично. Діалектика перервності і неперервності матерії, так само як простору і часу, виявилась йому недоступною. Крім того, він фактично вимагав термінової і остаточної відповіді на всі невирішені питання, а не отримуючи її, оголосив їх абсолютно непізнаванними.

Зі сфери філософського пізнання Спенсер виключив усі корінні світоглядні проблеми, оскільки вони, на його думку, непізнаванні. Філософії він залишив для дослідження ту галузь, що і для науки. Філософія с теж науковим знанням, що поширюється лише на сферу досвіду, під яким розумілися духовні і матеріальні вияви абсолютної неосяжної сили, яка міститься в основі світу. Тому наука у Г. Спенсера, як і в О. Конта, не проникає в суть речей, а задовольняється знаннями лише зовнішніх явищ та їх постійних і стійких зв'язків, тобто законів; наука вивчає співіснування і послідовність явищ, групуючи їх спочатку в узагальнення нижчого порядку, переходячи потім до більш високих і широких узагальнень. Найвищим узагальненням є філософія. Спираючись па таке розуміння філософії, Спенсер розрізняв дві форми філософії: загальну, яка досліджує найбільш загальні істини і використовує окремі, часткові істини лише для ілюстрації доказу загальних, і окрему, в якій загальні істини застосовуються для засвоєння і тлумачення окремих, часткових істин.

Специфіка позитивізму Спенсера полягає також у його вченні про загальну еволюцію. Він розрізняв три етапи в еволюції.

1. Перехід від незв'язного до зв'язного, до інтеграції речовин, з'єднання в одне ціле елементів, які раніше перебували в розсіяному стані.

2. Диференціація, перехід від однорідного до різнорідного.

3. Зростання порядку чи впорядкованості, переходу від невизначеності до визначеності.

Еволюцію Спенсер розглядав як закон розвитку, сформулювавши її так: "Еволюція — інтеграція речовини, яка супроводжується розсіюванням руху, впродовж якого речовина переходить від стану невизначеної, незв'язної однорідності до стану визначеної, зв'язної різнорідності, а збережений речовиною рух зазнає аналогічного перетворення".

Спенсер вважав, що головною конкретною наукою, яка вивчає еволюцію у всіх сферах буття, є біологія. Життя керується біологічними законами, у тому числі у найскладніших і найвищих психічних і соціальних виявах. Суспільство — живе тіло, організм, який виникає і розвивається природним шляхом, тому будь-які спроби штучного створення або перетворення суспільства та його інститутів неможливі. Клас "панів", наприклад, перебуває у природному становищі тому, що його місце і роль у суспільстві аналогічні місцю та ролі клітин нервово-рухового апарату і він органічно пристосований до влади.

Згідно зі Спенсером, структура суспільства, форми його політичного устрою й особливості суспільного життя визначаються характером пароду, а точніше індивідів, які його утворюють. Характер формується і змінюється в процесі взаємодії певного народу з умовами навколишнього середовища, добору і розвитку таких його сил, які найкраще пристосовані для боротьби за існування.

У результаті соціальної еволюції можливі два типи суспільства: військовий, який характеризується деспотизмом, і промисловий, у якому права державної влади зведені до мінімуму, що забезпечує свободу і самодіяльність індивіда. Писав Спенсер і про третій тип суспільства, який був ідеалізацією способу життя в Англії за його часів.

У цілому філософія Спенсера резюмувала принципи і фактичні досягнення природознавства середини XIX ст., даючи їм метафізичне тлумачення. Вoнa внесла ідею історизму в етнографію, історію релігій, психологію. Разом з тим, це була метафізична філософія, що ґрунтується па агностицизмі та емпіризмі, а її органічна концепція суспільства відкривала дорогу соціальному дарвінізму та іншим біологізаторським і плоско-еволюційним філософським концепціям XX ст.

Друга історична форма позитивізму пов'язана головним чином з іменами австрійського фізика і філософа Ернста Маха (1838—1916) та швейцарського філософа Ріхарда Авенаріуса (1843—1896). їхня філософія отримала назву махізму, або емпіріокритицизму (від грец. критика досвіду). З'явившись в Австрії і Швейцарії, вона швидко поширилася в Німеччині, Росії та інших країнах, стала посередницькою ланкою між позитивізмом XIX ст. і неопозитивізмом XX ст. Махізм орієнтувався в основному па проблеми пізнання, співвідношення суб'єкта й об'єкта, категорій "річ", "субстанція", "елементи дійсності", взаємовідносини фізичного і психічного, тобто на ті питання, які 0. Конт і Г. Спенсер оголосили "надто філософськими", а тому далекими від науки. Однак вирішував їх махізм однобічно, механістично, метафізично, суб'єктивно-ідеалістично, абсолютизуючи роль чуттєвого ступеня пізнавального процесу. Логічний ступінь цього процесу було проігноровано. Махізм базувався на вузькому емпіризмі і психологічному тлумаченні законів і форм мислення. Тому його досить швидко було замінено логічним позитивізмом, який став одним із різновидів нового етапу в позитивізмі — неопозитивізму.

У1922 р. при кафедрі індуктивних наук Віденського університету її керівник М. IIIлік (1882—1936) організував семінар з філософії. Через рік семінар переріс у гурток, який відвідували не тільки студенти, а й викладачі університету. Цей гурток згодом почали називати "Віденським". До 1925 р. у Віденському гуртку склалося постійне ядро дискусійної групи, яке і започаткувало неопозитивізм. До цієї групи, крім

Шліка, входили філософ, соціолог і економіст О. Нейрат (1882—1945), логік і математик К. Гедель (1906—1978), філософ і логік Р. Карная (1891—1970) та ін. Наприкінці 30-х років XX ст. провідні члени Віденського гуртка почали створювати окремі школи неопозитивізму в інших країнах, переважно в США та Англії. Потім під загальною назвою неопозитивізму об'єдналось багато філософських шкіл, течій: від логічного позитивізму, логічного емпіризму, логічного атомізму до філософії лінгвістичного аналізу, різних напрямів аналітичної філософії, які змикаються з теорією критичного раціоналізму.

Неопозитивісти поставили і дослідили актуальну філософську проблему ролі логіко — математичних методів і штучних математичних та логіко — математичних мов науки у процесі пізнання і під час вирішення філософських питань. Йшлося про евристичні можливості математичної логіки як нового етапу розвитку формальної логіки у зв'язку з фізичною інтерпретацією неевклідової геометрії Г. Рімана і теорії відносності А. Ейнштейна, з виникненням квантової механіки, теоретичний зміст якої було позбавлено наочності, характерної для класичної фізики. Багато хто з представників неопозитивізму, які були не тільки філософами, а й спеціалістами — логіками, зробили внесок у розробку логічного апарату науки, хоч і не у філософському, а в спеціальному науковому дослідженні. Однак неопозитивізм був і є своєрідною логіко — лінгвістичною формою позитивізму. У ньому виокремлюють два головних різновиди: логічний позитивізм і лінгвістичний позитивізм.

Логічний позитивізм продовжив лінію емпіризму у філософії, але на логіко — мовному рівні. Теоретичне знання він зводить до емпіричного. Вихідними передумовами будь-якого пізнання є події і факти, що розуміються як чуттєві дані. При цьому принципово ототожнюються теорія об'єкта з самим об'єктом, а об'єктивний факт із науковим фактом, що розуміється як "запротокольований" у науці за допомогою знакових засобів, тобто як протокольна пропозиція. Логічний позитивізм "протокольними" називає речення, зміст яких базується лише на безпосередніх спостереженнях матеріальних речей або фізичних фактів. У зв'язку з цим процес здобуття знань представляється як фіксування "вихідних" протоколів та їх опрацювання за допомогою теоретичного апарату науки. Отже, в основі всіх осмислених речень лежать протоколи, істинність яких ґрунтується на простій відповідності їх змісту даним спостережень, тобто протокольні речення розглядаються як абсолютно неспростовні, що не потребують перевірки та є основою для всіх інших речень науки.

Зведення всіх речень науки до протокольних як атомарних становить у неопозитивізмі суть принципу верифікації (перевірки у простому чуттєвому досвіді). Залежно від верифікованості усі висловлювання, речення поділяються на осмислені і неосмислені. Якщо вони верифіковані, то осмислені (істинні або помилкові), не верифіковані — неосмислені. У результаті всі філософські речення виявились безглуздими, оскільки як загальні положення, вони не можуть бути верифіковані, перевірені шляхом зведення до атомарних висловлювань, що фіксують той чи інший факт. До розряду неосмислених було віднесено такі загальні поняття, як матерія, добро і зло, безробіття, свобода, щастя та подібні. У зв'язку з цим логічний позитивізм було піддано критиці навіть його прибічниками. Частина з них намагалась усунути недоліки верифікації за допомогою принципу конвенціоналізму (від лат. згода), згідно з яким в основі математичних і природничо-наукових теорій знаходяться вільні угоди (конвенції між ученими), вибір яких регулюється міркуваннями зручності, доцільності, економності мислення. Наприклад, Р. Карнап доводив, що в основу кожної природничо-наукової теорії можна покласти будь-яку систему аксіом і правил синтаксису, а польський логік і філософ, представник львівсько-варшавської школи логічного позитивізму К. Айдукевич (1890—1963) розвивав так званий радикальний конвенціоналізм, згідно з яким уявлення вчених та зображення ними світу у своїх теоріях залежать від вибору понятійного апарату. Однак ні Карнап, ні Айдукевич у подальшому не змогли послідовно провести цю думку і потім видозмінили свою концепцію.

Отже, принципи верифікації і конвенціоналізму логічного позитивізму не виявилися ні загальними, ні єдино науковими. Його нігілізм у ставленні до філософії, антиісторизм, абсолютизація можливостей формальної логіки у пізнанні і ролі емпіричних висловлювань зумовили виникнення і розвиток у ньому своєрідної школи "критичного раціоналізму". Основні ідеї цієї школи визначив філософ і соціолог Карл Поппер (1902—1994).

На відміну від принципу верифікації, Поппер запропонував для перевірки наукової спроможності теорії принцип спростування, фальсифікації теоретичних положень. Він ввів його, базуючись на гіпотетико-дедуктивній моделі будови наукового знання, відповідно до якої в основі науки лежать гіпотези, з яких за методом дедукції виводяться наслідки, що піддаються емпіричному спростуванню. Теорія, згідно з принципом фальсифікації, спростовується, якщо виключені нею факти, тобто явища, існування яких вважається неможливим, насправді існують. Свою концепцію Поппер вважав теорією розвитку науки і загальною методологією, що має принципове значення для аналізу природи соціального знання, обґрунтування раціональної політики.

Пропозиція Поппера замінити позитивну верифікованість заперечувальною верифікацією (спростуванням) не викликала спочатку заперечення серед неопозитивістів. Однак у процесі роз'яснення і розвитку Поппером своєї концепції ставлення неопозитивізму до "критичного раціоналізму" суттєво змінилось. Поппер пов'язав свій принцип із запереченням пізнавального значення індукції, з переглядом статусу наукового емпіричного знання взагалі, з ревізією розуміння істини і запереченням різниці між доведеними науковими положеннями і гіпотезами, оскільки він проголосив, що наукові положення, якщо вони ґрунтуються на досвіді, у принципі недоказові. Виник фальсифікаціонізм, нерідко іменований постпозитивізмом. Вчення Поппера стало протиставлятися неопозитивізму як принципово нова методологія, що не обмежується аналізом готового паукового знання, а досліджує його розвиток, зміну одних теорій іншими, обмеженість кожної сходинки науки.

Поппер пов'язував спростування теорії з фактами, які становлять фундаментальні й очевидні свідчення її неістинності. Розвиваючи цю думку, віп дійшов висновку, що наукові положення тією мірою, якою вони належать до світу досвіду, мають бути спростовані. Далі йшло ще більш категоричне твердження: теорія, яка не може бути спростована якоюсь подією, ненаукова; неспростовність с не перевагою теорії, а її недоліком. Неважко попитати, що тут спостерігається підміна діалектики абсолютним релятивізмом, який пояснює приблизність знань як їх фактичну неістинність, відносність, конкретність істини — як принципову спростованість, а існування критерію істини заперечує.

Поппер звів наукову істину до думки вчених, обґрунтувавши у теорії пізнання гносеологічний плюралізм: будь-якому науковому твердженню, оскільки воно є лише думкою вченого, може бути протиставлене інше, таке саме правомірне твердження, думка. Звичайно, думка постійно може заперечуватися іншою думкою. Однак всупереч твердженням Поппера недосвідний характер наукових положень робить їх суб'єктивними переконаннями внаслідок неправильного, головним чипом суб'єктивістського, тлумачення даних досвіду. Зведення істини до думки означало заперечення істини.

Отже, якщо неопозитивісти правильними вважали висловлювання про факти, встановлені па основі чуттєвих даних, то постпозитивісти, відкидаючи верифікаціонізм, дотримувалися думки, що підтверджуваність наукового положення, як би далеко воно не простягалося, не дає підстав для визнання його істинним. Наявність багатьох підтверджень нічого не дає для визначення статусу наукових положень, порівняно з небагатьма підтвердженнями. Отже, фальсифікаціонізм — різновид абсолютного релятивізму.

Разом з тим постпозитивісти реабілітували розуміння філософії як особливого виду раціонального знання. Вони виявили деякі механізми взаємодії філософії і науки, досліджували межі і можливі види формалізації пауки. Тільки па підставі їх пошуків і досвіду вирішення цієї проблеми, зокрема у зв'язку з відмінністю теорії і метатеорії (теорія, яка аналізує структуру, методи і властивості іншої теорії), міг з'явитися важливий науковий і філософський висновок австрійського логіка і математика К. Геделя про неможливість повної формалізації знань. Плодом праці багатьох позитивістів стало створення семіотики — пауки про знакові системи. Результати їх досліджень стали основою розроблення сучасних штучних кібернетичних мов, які мають не тільки конкретно-наукову, а й філософську значущість у зв'язку з сучасним розумінням відмінності і єдності мов та відповідних їм видів знання.

Різні напрями в неопозитивізмі XX ст. формувались значною мірою під виливом двох головних праць австро-англійського філософа Л. Вітгенштейна — "Логіко — філософського трактату" (1921) і "Філософських досліджень" (1953). У першій праці він стверджував, що мста філософії — логічне пояснення думок, філософія — не теорія, а діяльність; результат філософії — по деяка кількість філософських речень, а пояснення їх. У другій праці головним завданням філософії проголошений аналіз буденної мови, а раціональне філософське знання (за позитивістською термінологією метафізика) було оголошено мовною хворобою, що виникла внаслідок порушення правил застосування мови.

Усі твердження попередньої філософії (метафізики), па думку Вітгенштейна, с псевдотвердженнями. Причиною їх були порушення правил вживання деяких слів звичайної мови, таких як "знати", "реально", "насправді", "здається", "певно", "дійсно", "існує" та ін. Цим словам притаманні особливості, які провокують можливості для зловживання ними. Філософи-"мстафізики" або вживають ці слова в контекстах, у яких вони не можуть вживатися згідно з правилами повсякденної мови, або намагаються дати їм деякі загальні визначення, що ігнорують існування реальних, незалежних один від одного мовних контекстів. У зв'язку з цим завдання лінгвістичної аналітики поля гас в тому, щоб виявити оригінальний зміст слів, які неправильно вживаються "метафізиками", і так само розкрити джерело проблем. Ідеалом для лінгвістичних аналітиків є філософ, який не формулює жодних філософсько-раціоналістичних тез, не намагається вирішувати світоглядні проблеми, не конструює онтологічних або гносеологічних проблем, а зайнятий високопрофесійною і спеціалізованою діяльністю з виявлення за допомогою особливої техніки точного значення слів і виразів.

Філософія лінгвістичного аналізу принципово відмовилась від верифікаційної теорії значення та тез логічного позитивізму. Разом з тим лінгвістичні аналітики залишились на позиціях позитивістського релятивізму і нігілізму щодо раціоналістичних можливостей філософії, а їх відмова від принципу верифікації на користь вимоги правильного використання повсякденної мови насправді означала зведення філософії до однієї з багатьох спеціальних дисциплін, обмеження об'єкта її дослідження мовою як посієм значень.

Такими є деякі підсумки і тенденції еволюції позитивізму. У сучасних умовах ця філософія не має великого поширення. її уявлення про можливість усунути з пауки специфічно-філософську світоглядну проблематику і перетворити філософію на різновид спеціальної технічної дисципліни не витримало перевірки часом.

Характерною особливістю філософії XX—XXI ст. є звернення до теми людської діяльності у зв'язку зі становленням, розвитком і удосконаленням у багатьох країнах світу ринкових економічних систем. У зарубіжну філософію цю тему впровадив і детально її розробляє прагматизм (давньогрец. діло, діяння). Його материнським лоном був Метафізичний клуб, створений 1871 р. у Кембриджі (Массачусетс, США) групою осіб, які мали схожі погляди. Прагматизм швидко поширився в США, Англії, Італії, Німеччині, Чехії, Китаї та в інших країнах, перетворившись па філософське мислення, в якому заповзятливість, діяльність і успіх оцінюються вище за всі інші доброчинності.

Прагматизм піддав критиці всю попередню і сучасну йому філософію, докоряючи їй у спогляданні, відриві від життя, абстрактності і небажанні рахуватися з дійсними потребами людей. Він висунув програму "реконструкції філософії", за якою філософія має бути не розмірковуванням щодо первоначала буття і пізнання, чим вона вважалася з часів Арістотеля, а загальним методом вирішення тих проблем, які постають перед людьми в різних життєвих ситуаціях.

За традицією у філософії вважається очевидною залежність успішних дій людей від повноти їх знань про навколишній світ. "Знання — сила", тому для свого блага, а не лише з цікавості, людина повинна прямувати до істинного знання. Прагматизм звернув увагу на те, що для ефективних дій не завжди достатньо володіти істинним знанням у деяких практичних справах, щоб прийти до успіху, потрібно не стільки знати, скільки вміти. Прикладом подібного випадку може бути геоцентрична система світобудови, яка є великою помилкою, але тисячоліттями вірно служила людям. Ще більш суттєвими є такі випадки в суспільному житті. Наприклад, релігійні ідеї і вірування, незважаючи на ненауковість, успішно виконують різні соціальні функції у різних народів світу, та й політичні ідеї в усіх країнах і в усі епохи далеко не завжди мали наукове обґрунтування.

Родоначальником основної доктрини прагматизму був американський філософ, логік, математик, натураліст Чарлз Сандерс Пірс (1839—1914). Основні ідеї він виклав у двох статтях: "Закріплення вірування" і "Як зробити наші ідеї зрозумілими". Пірс розрізняв два стани свідомості: сумнів і віру. Сумнів розумівся як стан нерішучості, невизначеності, коливання між різними альтернативами, емоційного неспокою, тривоги, роздратування. Стан віри він не визначав, вважав його інтуїтивно відомим, але в емоційному плані характеризував як спокійний і приємний, а в змістовому — як готовність діяти певним чином. Людина прагне позбутися неприємного стану сумніву і досягти приємного та спокійного стану віри. Перехід від першого до другого він називав дослідженням, що здійснюється мисленням. Як тільки перехід зроблено, діяльність мислення припиняється, людина здобуває повне задоволення від досягнення стійкого вірування, і незалежно від того, чи буде це вірування істинним або помилковим, вона вважатиме його істинним, тому що досягла стійкого вірування. Пірс рекомендував деякі методи для забезпечення і закріплення такого стану.

По-перше, метод наполегливості, за допомогою якого людина завзято дотримується своїх улюблених поглядів, відкидає будь-яку їх критику і не звертає уваги на їх відношення до фактів.

По-друге, метод авторитету, суть якого полягає в тому, що певна могутня організація, наприклад держава або церква, приписує людям сукупність обов'язкових для них вірувань, переслідуючи і караючи тих, хто мислить інакше. Філософ вважав цей метод кращим. При цьому він посилався на досвід його застосування, коли так забезпечувалась одностайність вірування па тривалий період.

По-третє, апріорний метод, відповідно до якого вірування можуть бути стійкими за умови їх узгодження з розумом. Цей метод мало чим відрізняється від методу наполегливості, оскільки в ідеалістичній філософії ідеї розуму визначаються довільно. Тому Пірс наполегливо шукав такі шляхи досягнення стійкого вірування, які б не залежали від людського свавілля.

По-четверте, метод науки, згідно з яким, існують реальні речі, властивості яких не залежать від думки людей про них. Ці реальності впливають на органи чуття відповідно до постійних законів і, хоч відчуття різні, вони можуть за допомогою міркувань встановлювати, якими е речі насправді; кожна людина, за умови достатнього досвіду і мислення, дійде одного істинного висновку.

Погляд Пірса на метод науки можна оцінювати як відхід від прагматизму. Однак визнання об'єктивної реальності у нього лише гіпотеза, яку прийнято з метою досягнення стійких вірувань. Він розмірковував не про метод науки, хоч і називав його так, а про методи спеціальних наук, які ставлять питання про існування лише тих чи інших конкретних об'єктів, що мають стосунок до їх компетенції, але не про існування об'єктивної реальності взагалі. Згідно з теорією "сумніву — віри" Пірса, положення науки постають у вигляді думки, переконання або вірування, а тому мають розглядатися як звичка або готовність до дії.

Пірс, пропонуючи розглянуті методи для досягнення стійкого вірування, одночасно бачив і недоліки кожного з них. Він вважав можливим забезпечити ідеям найвищий ступінь зрозумілості за допомогою вказівки на їхнє значення.

Термін "значення" — один з найважчих для уточнення. Пірс не без підстав вважав себе першим філософом, який поставив і почав розглядати цю проблему. Відповідно до загальної концепції прагматизму він намагався визначити "значення", розглядаючи це поняття не в його відношенні до об'єкта а з погляду того, що воно означає для суб'єкта. У підсумку поняття "значення" Пірс звів до сукупності практичних наслідків. Згідно з "принципом Пірса", потрібно розглядати практичні наслідки, що, як вважає суб'єкт, можуть випливати з об'єкта поняття. Повним поняттям об'єкта є поняття про всі ці наслідки.

Отже, засновник прагматизму явно недооцінив силу прагнення людини до знання. Вія спирався на те, що людині достатньо віри, аби керувати всіма діями, які вона має здійснювати.

Основні ідеї прагматизму розвивали далі У. Джеме і, особливо, Д. Дьюї. Уїльям Джеме (1842—1910) — американський філософ і психолог, один із засновників прагматизму; свої філософські погляди називав "радикальним емпіризмом". Він прийшов у філософію з психології, тому не випадковим було його прагнення вирішити усі проблеми філософії з погляду окремої особистості, її інтересів і потреб. Насправді його цікавило тільки те, що відбувалось у свідомості суб'єкта.

Центральним поняттям філософії Джемса був досвід, який охоплює все, що робить людина. Крім досвіду, згідно з "радикальним емпіризмом" немає нічого. Досвід — потік свідомості, переживань, відчуттів, емоційних станів, вольових імпульсів, настроїв людини, яка вільно відбирає, комбінує і класифікує свої відчуття, а результати цих дій закріплює у висловлюваннях, які мають значення істини. Критерієм розрізнення істини і помилки е користь, успіх. Ідея істинна, тому що вона корисна, ідея корисна, тому що вона істинна. Обидва висловлювання мають одне значення. Якщо розглянути їх з погляду теорії "сумніву — віри" Пірса, то й істина е віруванням, але таким, що дає користь.

Отже, теорія істини Джемса, як і всього прагматизму, є не узагальненням повсякденної практики людей, а штучною доктриною, яка проповідує крайній індивідуалізм, перетворюючи індивіда з його особистими інтересами і потребами на мірило всіх речей, критерій гносеологічних, моральних і всіх інших оцінок. Разом з тим прагматизм має певну соціальну значущість. Пропонуючи оцінювати ідеї, висловлювання і дії незалежно від їх відповідності реальній дійсності, а залежно від ефективності, вигоди і зручності, теорію прагматизму можна легко використати для виправдання суб'єктивізму, свавілля і прямого обману. Ця філософія виявилась добре пристосованою до ринкової економіки, до американського способу життя, який склався на межі XIX і XX ст. з його конкурентною боротьбою, гонитвою за прибутком, підприємництвом. Однак праці Джемса перевидаються дотепер, а його ідеї становлять обов'язковий елемент американської духовної культури і духовного виховання.

Систематизатором прагматизму і засновником його інструменталістського варіанта став американський філософ Джон Дьюї (1859— 1952). Як і в Джемса, фундаментальним поняттям його філософії був досвід. Від визначення цього поняття він ухилявся, але намагався перерахувати все, що ним охоплюється — все, що може бути змістом свідомості. На відміну від Джемса, Дьюї надавав досвіду більш динамічного характеру і включив до нього всю суб'єктивну сферу життєдіяльності людини. Він постійно писав про перебудову досвіду, про його покращання і удосконалення. Досвід у нього виникає у процесі переходу одпа в одну проблематичних ситуацій.

Як і У. Джеме, Дж. Дьюї вважав поняття, гіпотези, теорії, інструментами, засобами досягнення мети (тому його філософія називається також "інструменталізмом"), подолання сумніву і здобуття віри, тобто готовності або звички діяти. Затримку або зупинку дії він пояснював сумнівом. Ця затримана дія через психологічний стан сумніву і є проблематичною ситуацією.

Дьюї поставив за мету запропонувати метод перетворення невизначеної, сумнівної або проблематичної ситуації на ситуацію визначену, вирішену. За його уявленням, процес перетворення починається з виникнення стійкого усвідомлення якогось ускладнення. Потім відбувається усвідомлення того, що саме викликало труднощі, тобто усвідомлення проблеми. Далі розпочинаються пошуки шляхів її вирішення, вибір варіанта, який здається найкращим. Потім здійснюються спроби перевірити вибрану гіпотезу, простеживши за її можливими наслідками. Закінчується дослідження прийняттям остаточного рішення щодо проблеми. Формулювання рішення за допомогою мови отримує назву істини, а за значенням — "корисності".

У цих розмірковуваннях неважко помітити звичайне для прагматизму ототожнення істини і користі. Разом з тим Дьюї наполягав на перевірці гіпотези й висував на перший план ідею експериментування. Він закликав діяти, не покладаючись на авторитет, шукати кращі методи і варіанти, перевіряти і випробовувати їх, відбирати найефективніші, приймати обґрунтовані рішення. Крім того, Дьюї замінив у своїй концепції особистий, суб'єктивний стан сумніву знеособленою сумнівною ситуацією. її суть не в тому, що хтось сумнівається, а в тому, що сама ситуація є сумнівною; не в тому, що хтось зіткнувся з певною проблемою, а в тому, що сама ситуація становить проблему, яку потрібно вирішити.

Однак із проблематичної ситуації Дьюї виключив її об'єктивний зміст і охарактеризував цю ситуацію в суб'єктивних термінах. Дослідження у нього не відкриває реальність, а перетворює її, створює її зі етапу сумніву, переживання труднощів. Тому претензія Дьюї на створення наукового методу не реалізувалася. Наукові поняття, принципи, закони він позбавив пізнавального значення, а експериментування набуло лише статусу методу спроб і помилок.

Отже, позицію, що практика є джерелом пізнання, його основою і критерієм істини, представники прагматизму подолати не змогли. Людина в ньому у процесі життя має справу не з об'єктивним світом, не з матеріальними предметами, а з особистим досвідом, з потоком свідомості, з невизначеним хаосом відчуттів і переживань. Вона переборює не фізичний опір предметів, а власні труднощі, нерішучість, сумніви, переживання. Поділ реальності для прагматизму — не матеріальний процес, а вольове зусилля, напруження уваги, акт відбору. Його результат — не зміна фізичного світу, а лише зміна досвіду, тобто сприймання світу й уявлення про нього, зміна переконань і вірувань суб'єкта.

На початку 60-х років XX ст. вплив прагматизму в США зменшився у зв'язку з поширенням неопозитивізму. Однак він залишився, як і раніше, одним із провідних напрямів у філософії США та деяких інших країн.

Однією з форм реалізації знань є історичні, релігійні, філософські та інші тексти. Будь-який текст є багатошаровим утворенням, внаслідок чого може бути по-різному витлумачений. Споконвічна багатозначність тексту стала у філософії предметом досліджень особливого напряму в емпіризмі, що одержав назву герменевтика.

Термін "герменевтика" трактується і як мистецтво інтерпретації текстів, і як теорія розуміння їх змісту, у тому числі, здатність осягнення чужої індивідуальності, і як своєрідна методологія гуманітарних наук.

Герменевтика бере свій початок з давніх часів. В античності її зміст розуміли як пояснення, переклад, тлумачення текстів. Вважають, що цей вид інтелектуальної праці одержав назву від імені грецького бога Гермеса, в обов'язки якого нібито входило роз'яснення простим смертним волі богів; боги та люди розмовляли різними мовами, тому з'явилась потреба в тлумаченні божественних послань. Одним із перших творів, безпосередньо пов'язаних з розглядом герменевтичної проблематики, вважають твір Арістотеля "Про тлумачення".

З часом герменевтика все більше набувала загальнокультурного та філософського звучання. Великий внесок у розробку її як філософського напряму зробили німецькі філософи Фрідріх Шлегель (1772—1829) та Фрідріх Шлейєрмахер (1768—1834). їх зацікавила філософія мови, насамперед проблеми відображення об'єктивно-прекрасного в поезії, особливо античній, а також у мистецтві та в різних виявах культури. Про це свідчать праці Ф. Шлегеля "Розмова про поезію", "Про вивчення грецької поезії" та Ф. Шлейєрмахера — "Монологи" і "Діалектика".

На думку Ф. Шлейєрмахера, предметом герменевтики насамперед мають бути тексти, зміст яких від дослідника відокремлюють значні часові, історичні, культурні, мовні дистанції і які з цієї причини є для нього пам'ятками. Герменевтика необхідна там, де є нерозуміння. Отже, цс мистецтво розуміння, а пе тлумачення. Звідси виводиться важливий принцип дослідження стародавніх текстів: метод їх розуміння має бути діалогічним (мається па увазі діалог між інтерпретатором та автором тексту) і містити об'єктивний і суб'єктивний аспекти. Об'єктивний аспект методу (факт "застиглої" мови автора тексту) повинен стати предметом граматичної інтерпретації, а суб'єктивний (факт мислення автора) — досліджуватися за допомогою психології. Розуміння тексту забезпечується взаємозв'язком цих двох моментів.

Важливий внесок у розвиток герменевтики зробив німецький філософ Вільгельм Дільтей (1833—1911), який пов'язав з герменевтикою широку галузь знань — "науку про дух", що має вивчати культуру та історію. Він зазначав, що перед філософами неминуче постає завдання зрозуміти внутрішній світ автора тексту, оскільки вони реконструюють картину подій завдяки зверненню до письмових свідчень. Відтворити минуле можливо лише за умови правильної інтерпретації тексту першоджерела, а для цього необхідно зрозуміти психологію автора, його мотиви, менталітет, спосіб життя та думки. В акті розуміння представники герменевтики виокремлюють три основні елементи: реконструювання мови, реконструювання акту творчості конкретної людини — автора тексту, знаходження його індивідуальних особливостей. Мета розуміння полягає в тому, щоб перенести змістовний зв'язок з іншого світу (історичного, особистого) у власний. Йдеться про уважне ставлення до внутрішнього світу іншої людини, до духу іншої культури, щоб при знайомстві з ними притаманні їм змісти були сприйняті так, як вони сприймалися самими носіями змістів, і водночас стали доступними суб'єкту розуміння.

На стан герменевтики значно вплинув відомий англо-американський філософ та математик Альфред Норт Уайтхед (1861—1947), розвинувши вчення про двояке розуміння. Якщо стан справ, що розглядається, складний, то можна окремо розглядати його фактори, синтез яких дає повне уявлення, повну картину. Ще один спосіб розуміння — сприйняття стану справ безпосередньо як цілого, без проміжних ступенів аналізу і незалежно від того, чи піддається воно аналізу. Перший спосіб — внутрішнє розуміння, другий — зовнішнє. Обидва взаємопов'язані, існують окремо, але ними не вичерпується вся проблематика розуміння і герменевтика взагалі. Таке трактування розуміння мало прояснити проблему герменевтики як частини методології та науки.

Цікаву концепцію запропонував ще один відомий представник герменевтики — французький філософ Поль Рікер (нар. 1913), намагаючись з'ясувати зміст парадигми, що інтерпретується, для соціальних і гуманітарних наук. Як центральне питання універсальної методології Рікер розглядав проблему діалектики пояснения і розуміння, яку він намагався уточнити за аналогією з діалектикою осягання змісту тексту у процесі його читання. Тут розуміння використовується як модель. Реконструкція тексту як цілого має вигляд герменевтичного кола в тому значенні, що знання цілого передбачає знання його частин та зв'язків між ними. Багатозначність цілого є додатковим спонукальним мотивом для постановки герменевтичних питань. Розуміння "привласнює" отриманий у результаті пояснення зміст, тому завжди виникає після пояснення. Пояснення спирається на гіпотези, які реконструюють сенс тексту як цілого. Шлях від пояснення до розуміння обумовлюється специфікою тексту. У процесі інтерпретації тексту велике значення має правильна методика формулювання питань, які повинні сприяти засвоєнню змісту конкретного тексту. Запитальну методику дослідження тесту Рікер переносить на філософське знання, пропонує навіть вважати "запитування" філософським методом. Більше того, завдання філософа він вбачає у відкритті нових способів запитування.

Особливе місце в розвитку герменевтичного методу належить видатному німецькому філософу— Мартіну Хайдеггеру (1889—1976). Він розглядав розуміння як екзистенцію (існування). Мова — цс ціле буття. Той, хто розмовляє, скоріше сам присутній у мові, тому розуміння має онтологічне значення. На долю людини випадає лише інтерпретація як прояснення вже дійсно даного екзистенціального змісту.

Великий вплив на філософську герменевтичну думку у XX ст. мали ідеї німецького філософа, учня М. Хайдеггсра, Ханса-Георга Гадамера (1900—2002). Він практично осмислив попередню герменевтичну традицію, виявив у ній основні напрями і запропонував власний підхід.

Розвиваючи запропонований М. Хайдеггером "онтологічний поворот герменевтики до мови", Х.-Г. Гадамер виокремив категорію "передрозуміння" як найважливішу структурну одиницю цього підходу. Передрозуміння — це сукупність забобонів, пересудів, "горизонт розуміння", який визначається традицією. Центральним тут є поняття "пересуду", що обумовлює зміст дослідження. Пересуд — це судження, яке мас місце до остаточної перевірки всіх його визначальних моментів. Отже, пересуд — помилкове судження. У його зміст вкладається як позитивне" гак і негативне знання.

Традицією Гадамер вважав однією з форм авторитету, що пов'язує історію та сучасність.

Оскільки будь-яка традиція нерозривно пов'язана з мовою, остільки пертим предметом і джерелом герменевтичної рефлексії та герменевтичного досвіду є саме мова як структурний елемент культурного цілого. Мова — світ, що оточує людину; без неї неможливі ні життя" ні свідомість, ні мислення, ні почуття, ні історія, ні суспільство. Все, що пов'язане з людиною, відображається у мові. Мова —спосіб буття людини, її сутнісна властивість. Мова є умовою пізнавальної діяльності людини. Тому принципом та джерелом дійсного розуміння і взаєморозуміння є діалог, розмова. Неможливо зрозуміти жодну подію в житті людей, спираючись на абстрактне уявлення про неї. Необхідний момент нашого розуміння — це аплікація (перенесення) події на історичний час, па ту культуру, в якій відбувалась ця подія. Аплікація у процесі розуміння історичних фактів має обов'язковий характер і за суттю є передумовою наукового підходу до розуміння. Така оцінка розуміння трансформувала прагнення герменевтики як наукової дисципліни. У зв'язку з цим герменевтика набуває ще більшої філософської значущості, стає вченням про людське буття, своєрідною філософською антропологією.