Фото з сайту mfa.gov.ua
План лекції
1. Державне будівництво і суспільно-політичне життя в незалежній Україні.
2. Соціально-економічне становище.
3. Зовнішня політика України.
4. Національно-культурне будівництво.
Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Завдання створення самостійної Української держави висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на низку непростих питань.
Фото з сайту mfa.gov.ua
Процес державотворення в Україні проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Суспільство опинилося в стані політичної та економічної ейфорії. Прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, які відрізнялися від тих, що практикувалися за радянської доби. Владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання проблеми кадрів, від яких залежав успіх. Суттєвою перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів стало те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах не було згоди щодо будівництва суспільства. Українська національна ідея як об’єднуюча не стала загальновизнаною. Проблеми держави перших років існування, поглиблювала економічна криза, катастрофічне падіння промислового та сільськогосподарського виробництва. Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80% народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом). Розрив економічних зв’язків між колишніми радянськими республіками загострив кризу, створену адміністративно-командною системою за радянських часів.
Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Тільки в 1996 р. Верховна Рада України приймає Конституцію України. Держава протягом майже усіх років незалежності знаходилася в стані економічної кризи. За 1990-1999 рр. ВВП країни скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції - на 48,9%, сільського господарства - на 51,5%ю Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, а реальні виплати пенсій - у 4 рази. До категорії бідних і злиденних, за офіційними даними, відносяться 42% її населення. Невід’ємна складова такої ситуації - зростання корумпованості в суспільстві, створення кланово-олігархічних об’єднань, політична зааганжованість ЗМІ.
Підсумком 2000 р. стало здійснення рішучих кроків, спрямованих на подолання розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. Після тривалої економічної кризи досягнуто реального економічного зростання: ВВП зріс на 6%, промислове виробництво на 12,9%, валова продукція сільського господарства - на 9,2%. Відбулося погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, зростання експортного потенціалу національної економіки, зменшення зовнішнього боргу. Вперше спостерігається позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП України становила майже 60%. Україні вдалося уникнути дефолту. Більшість ВР України, основу якої на день голосування 26 квітня 2001 р. 263 голосами відправили у відставку уряд В.Ющенка. Він став восьмим прем’єром за десять років української незалежності.
Отримавши за Конституцією 1996 р. великі посадові повноваження, Президент Л.Кучма, не докладав зусиль, на втілення демократичних процесів у соціально-економічній сфері. Активний процес роздержавлення майна Української РСР тривалий час відбувався за відсутності чітких законів і регулюючих процедур у галузі приватизації. У результаті значна частина об'єктів державної власності опинилась у руках кількох кланів олігархів, які утворили могутні фінансово-промислові групи (ФПГ). В такій соціально-економічній ситуації у березні 1998 р. за змішаною мажоритарно-пропорційною системою відбулися чергові вибори до українського парламенту. Протест суспільства забезпечив перемогу представникам лівих сил: КПУ - 24,6% виборців, НРУ - 9,4%, виборчий блок «За правду, за народ, за Україну!» (СПУ та СелПУ) - 8,5%, ПЗУ - 5,4%, НДП (1996 р.партія влади) - 4,99%, Всеукраїнське об'єднання «Громада» - 4,6% (П.Лазаренко), ПСПУ - 4%, СДПУ(о) - 4%. Керівником парламенту став представник Селянської партії О.Ткаченко.
Першим заступником Голови ВРУ було обрано колишнього другого секретаря ЦК КПУ А.Мартинюка, заступником - радника Президента України, бізнесмена В.Медведчука. Наявність у лівих фракцій (КПУ, СПУ-СелПУ, ПСПУ) лише 175 мандатів (39%) новообраної Верховної Ради третього (чотирнадцятого) скликання не давала можливості змінити політичний курс держави. Не було переваги і в лояльних до Президента України фракцій: НРУ, НДП, ПЗУ і СДПУ(о) мали 185 мандатів (41%). Фракція «Громада» і позафракційні депутати - 88 голосів (20%).
Першою жертвою виборчих перегонів на посаду Президента України у лютому 1999 р. став лідер фракції «Громада» П.Лазаренко. Після оприлюднення у ЗМІ інформації про факти присвоєння ним державних коштів в особливо великих розмірах колишній керівник Кабінету Міністрів України втік до США. Народний депутат Ю.Тимошенко з частиною «громадівців» утворила фракцію «Батьківщина». Зазнав розколу й Народний Рух України після загибелі лідера партії В.Чорновола. Рух поділився на дві партії: Українську народну партію очолив Ю.Костенко, а керівником Народного Руху України став Г.Удовенко. Поряд із лідером КПУ П.Симоненком, керівником СПУ О.Морозом, народним депутатом Є.Марчуком, Головою ВРУ О.Ткаченком, головою ПСПУ Н.Вітренко та іншими 9 кандидатами до виборчого марафону 1999 р. долучився і діючий Президент України Л.Кучма.
Для перемоги Л.Кучма обрав сценарій російських президентських виборів зразка 1996 р. за формулою «демократ або комуніст». Загрозу реалізації «російського сценарію» становила утворена влітку 1999 р. коаліція у складі чотирьох кандидатів у Президенти - О.Мороза, О.Ткаченка, Є.Марчука та мера міста Черкаси В.Олійника. У першому турі виборів (31 жовтня 1999 р.) більшу частку симпатій виборців одержав Л.Кучма - 36,49%, П.Симоненко - 22,24% голосів виборців. Другий тур президентських виборів (14 листопада 1999р.), приніс перемогу Л.Кучмі (15,87 млн виборців, тобто 56,2%), за П.Симоненка проголосувало 10,67 млн, або 37,8% виборців.
Після виборів проблеми в державі породили ініціативу проведення всеукраїнського референдуму за внесення змін до Конституції. Запропоновані пропозиції (про недовіру ВРУ чотирнадцятого скликання, право розпуску парламенту Президентом України у разі неспроможності протягом одного місяця сформувати більшість, зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300, скасування депутатської недоторканності, заснування верхньої палати парламенту як представника інтересів регіонів, прийняття нової Конституції на референдумі) мали на меті послаблення ролі парламенту. На Всеукраїнському референдумі 16 квітня 2000 р. пропозиції глави держави знайшли схвалення. У ВРУ визріла антипрезидентська «право-ліва» опозиція (Народний Рух України, Українська народна партія, соціалісти з О.Морозом, партія «Батьківщина»). В листопаді 2000 р. в Україні спалахнув так званий «касетний скандал». Лідер СПУ О.Мороз поінформував ВРУ про наявність плівок із записами розмов Л.Кучми та підозрою про його причетність до вбивства журналіста Г.Гонгадзе.
У грудні 2000 р. опозиція (Ю.Тимошенко, О.Мороз, Ю.Костенко і Г.Удовенко) закликала народні маси до дій із метою повалити діючого Президента Л.Кучму. В умовах політичної кризи імплементація результатів референдуму була неможливою. Антипрезидентські маніфестації на вулицях Києва змусили Л.Кучму та його найближче оточення вдатися до контрзаходів. У січні 2001 р. указом Президента України було звільнено з посади віце-прем'єр-міністра Ю.Тимошенко. Кульмінацією протистояння опозиції і правлячого режиму став мітинг біля пам'ятника Т.Шевченку в Києві 9 березня 2001 р. Загострення політичної боротьби призвело до падіння уряду В.Ющенка. Робота наступного уряду А.Кінаха була спрямована на реформування податкової системи, забезпечення рівних умов для всіх суб'єктів господарювання, посилення соціальної орієнтованості реформ, утримання темпів економічного зростання.
На березневих виборах 2002 р. до парламенту перемогу за партійними списками здобуло політичне об'єднання «Наша Україна» на чолі з В.Ющенком - 23,5% голосів. Також пройшли два політичних блоки та три партії: КПУ (П.Симоненко) - 20%, блок «За єдину Україну!» (В.Литвин) - 12%, блок Ю.Тимошенко (БЮТ) - 7,2%, СПУ (О.Мороз) - 6,9%, СДПУ(о) (В.Медведчук) - 6,2% голосів. Внаслідок протиріч у опозиції представники президентського блоку партій у парламенті у квітні 2002 р. обрали на посаду Голови ВРУ В.Литвина. Боротьба за формування парламентської більшості не принесла бажаних результатів ні опозиції, ні партії влади. Прагнучи розблокувати ситуацію, в листопаді 2002 р. Л.Кучма відправив у відставку уряд А.Кінаха і запропонував посаду Прем'єр-міністра голові Донецької обласної державної адміністрації В.Януковичу. Незважаючи на зростання ВВП, уряд Януковича змушений був долати «зернову кризу» (серпень 2003 p.), «бензинову кризу» (червень 2004 p.), «м'ясну кризу» (осінь 2004 p.).
У 2003-2004 р. виникли дискусії щодо вдосконалення політичної системи незалежної України. Проекти В.Медведчука-П.Симоненка, О.Мороза передбачали перетворення України на парламентсько-президентську республіку, звуження функцій Президента, розширення повноважень уряду, ВРУ, органів місцевого самоврядування, реформування силових структур. Внесення змін до Конституції України було здійснено 8 квітня 2004р. На президентських виборах було 24 претенденти серед яких: В.Ющенко, В.Янукович, О.Мороз, П.Симоненко. У першому турі виборів В.Ющенко випередив кандидата В.Януковича. Напередодні другого туру В.Ющенка підтримали голова СПУ О.Мороз, голова ПППУ А.Кінах, голова ХЛП Л.Черновецький, громадський штаб екс-кандидата в Президенти і мера столиці О.Омельченка, представники НДП, депутати групи «Центр». Невеликий розрив між кандидатами в ході другого туру, факти порушень виборчого процесу та політичний резонанс виборів викликали соціально-політичну кризу в країні. До Києва прибули міжнародні посередники: президент Польщі О.Квасьнєвський, Верховний комісар ЄС X.Солана, генеральний секретар ОБСЄ Я.Кубіш, президент Литви В.Адамкус та спікер Державної думи Російської Федерації Б.Гризлов.
Президент України В.Ющенко.
Фото з сайту Президента України.
3 грудня 2004 р. судова палата у цивільних справах Верховного Суду України скасувала результати другого туру виборів та зобов'язала призначити повторне переголосування. Після тривалої дискусії ВРУ підтримала вимоги опозиції про повторне переголосування, зміну складу Центрвиборчкому, впорядкування системи голосування за відкріпними талонами. У відповідь прихильники В.Януковича 28 листопада 2004 р. на з'їзді депутатів у Сєвєродонецьку оголосили про створення «Південно-Східної автономії». В результаті переголосування перемогу отримав В.Ющенко. З 1 вересня 2005 р. Україна з президентсько-парламентської республіки перетвориться на парламентсько-президентську.
Кандидати на посаду Президента України В.Янукович та Ю.Тимошенко.
Фото з сайту segodnya.ua
Президентські вибори 2010 р. пройшли без значного політичного протистояння. Головними пертендентами на посаду Президента України були В.Янукович, Ю.Тимошенко та В.Ющенко. Вибори виграв В.Янукович, який 5 лютого 2010 р. склав присягу перед Українським народом як Глава держави. Основними програмними пріоритетами діяльності В.Януковича на посту Президента України заявлено: утвердження України як демократичної держави; вдосконалення системи державної влади, боротьба з корупцією і тіньовою економікою; проведення системних реформ в усіх сферах життєдіяльності суспільства; побудова сильної національної економіки через застосування ефективної моделі інвестиційно-інноваційного розвитку для утвердження України як успішної держави; стійке економічне зростання, яке сприятиме підвищенню рівня зайнятості громадян, зростанню зарплат і пенсій; цінова та валютно-курсова стабільність; запровадження європейських стандартів життя та соціального захисту; кардинальна зміна якості і тривалості життя для відновлення людського потенціалу України; забезпечення громадян доступним житлом, якісними медичними послугами; широкий доступ талановитої молоді до нових знань; перехід Збройних Сил України на контрактну основу;
Кандидат у Президенти України В.Янукович.
Фото з сайту podrobnosti.ua
забезпечення принципів відкритості і добросусідства у зовнішній політиці, позаблоковий статус України; європейська інтеграція України; стратегічне партнерство з Росією, США та ЄС.
2. Соціально-економічне становище
Становлення України як самостійної держави ознаменувало зміцнення реального суверенітету, демократизацію суспільного життя, перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, забезпечення міжнаціонального і соціального миру в суспільстві. Утвердженню незалежного статусу України сприяла постанова «Про військові формування на Україні» (24 августа 1991 р.), згідно з якою всі війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній Раді. Постанова передбачала створення Міністерства оборони України, формування Збройних сил України. У жовтні 1991 р. вищим законодавчим органом республіки було схвалено концепцію оборони та будівництва Збройних сил України. Черговим кроком на шляху військового будівництва в незалежній Україні стало прийняття 6 грудня 1991 р. Закону «Про Збройні сили України».
Серед нормативних актів, покликаних забезпечити суверенне існування України, важливе місце посідав Указ Президента України Л.Кравчука від 12 грудня 1991 р. «Про утворення державного митного комітету України», для забезпеченні економічної безпеки республіки. Дещо раніше (4 листопада 1991 р.) Верховною Радою було ухвалено Закон «Про державний кордон України», який проголошував недоторканність кордонів, регламентував їх режим, порядок охорони, перетину. Водночас було прийнято Закон «Про прикордонні війська України». Неодмінним атрибутом незалежної держави є її громадянство. 8 жовтня 1991 р. було прийнято Закон «Про громадянство України», згідно з яким упроваджувався так званий нульовий варіант громадянства. Українська держава набула основних атрибутів державності, в тому числі і символіки: 15 січня 1992 р. Президія Верховної Ради затвердила музичну редакцію Державного гімну «Ще не вмерла Україна», 28 січня відповідною постановою ВРУ був затверджений Державний прапор, 19 лютого - тризуб як малий Державний герб.
Розбудова суверенної України спричинила появу нових партій у республіці. У жовтні 1991 р. частина членів забороненої компартії заснували Соціалістичну партію України на чолі з О.Морозом. У січні 1992 р. в Херсоні відбувся установчий з'їзд Селянської партії, що представляла інтереси колгоспно-радгоспної верхівки, голова С.Довгань. У березні 1992 р. в Україні відновила свою діяльність ОУН (бандерівці), яка в жовтні того ж року трансформувалася у Конгрес українських націоналістів (на чолі з Я.Стецько). Здобуття Україною незалежності, усунення компартії від влади зумовили розпад демократичного блоку. У ряді партій стався розкол. У травні 1992 р. від Української республіканської партії відкололося радикальне крило на чолі з С.Хмарою, яке утворило Українську консервативну республіканську партію. Загострились суперечки всередині Руху. У грудні 1992 р. внаслідок розколу в регіональних організаціях НРУ утворився альтернативний Всенародний рух України (Л.Скорик). Скориставшись Законом «Про об'єднання громадян» (червень 1992 р.), у 1993 р. відновила свою діяльність Комуністична партія України (П.Симоненко). Загалом на 2002 р. зареєстровано понад 100 політичних партій, проте їх вплив на політичні процеси в державі є надто обмеженим.
З розпадом Союзу РСР Україна отримала тяжку економічну спадщину. На території республіки було зосереджено 35% військово-промислового комплексу, застарілість та зношеність устаткування на початок 1990-х рр. становила 50%. Слабкими сторонами національної економіки була міжкомплексна, міжгалузева, міжвиробнича незбалансованість матеріально-технічної бази й виробничого потенціалу, непропорційність базових та споживчих галузей, переважання матеріало- та енергоємних виробничих об'єктів. Невідкладні антикризові дії в Україні почали здійснюватися з 1992 р. Злам неефективної планово-розподільчої системи господарювання було розпочато з роздержавлення економіки. З метою контролю та впливу на економічні процеси уряд першого Прем'єр-міністра незалежної України В.Фокіна (листопад 1990 р. - жовтень 1992 р.) у січні 1992 р. запроваджує купони багаторазового використання. Національний дохід 1991 р. знизився на 10%, а в 1992 р. - на 14%. Восени інфляція вийшла на рівень гіперінфляції. З відставкою уряду виконання обов'язків покладено на віце-прем'єр-міністра В.Симоненка.
13 жовтня 1992 р. черговий уряд очолив генеральний директор виробничого об'єднання «Південмаш» Л.Кучма (жовтень 1992 р. - вересень 1993 p.). Доповідь Прем'єр-міністра про катастрофічний стан економіки на сесії ВРУ спонукала збільшити повноваження КМУ для здійснення економічних реформ. «Декретне» управління давало можливість Л.Кучмі заповнювати законодавчий вакуум. З його відставкою виконання обов'язків покладено на віце-прем'єр-міністра Ю.Звягільського. 16 червня 1994 p., після позачергових виборів до ВРУ призначено нового керівника уряду В.Масола. Оновлений склад КМУ призупинив спад виробництва, загальмував інфляцію, перешкодив розростанню «тіньової» економіки. Невдоволення діяльністю Президента та ВРУ досягло піку в червні 1993 р. Під тиском шахтарських страйків ВРУ прийняла постанову «Про проведення всеукраїнського референдуму щодо довіри Президенту, ВРУ». Навесні 1994 р. в країні проведені дострокові парламентські вибори. Найбільшого успіху домоглися ліві сили (КПУ, СПУ, СелПУ), які обрали Головою ВРУ О.Мороза. А також президентські вибори, на яких переміг Л.Кучма. Реалізація нового соціально-економічного курсу Президента стала пріоритетним завданням уряду Є.Марчука (березень 1995 р.-травень 1996 p.). Із червня 1995 р. КМУ почав керуватися пунктами Конституційного договору, підписаного між Президентом та Головою ВРУ. Згідно з Конституційним договором Президент України є главою держави й головою виконавчої влади, а КМУ - центральним колегіальним органом державної виконавчої влади.
Позитивні зрушення спостерігались і у зовнішній політиці України. У листопаді 1995 р. Є.Марчук на чолі урядової делегації взяв участь в урочистостях із нагоди вступу України до Ради Європи. На початку 1996 р. уряду Є.Марчука вдалося спинити гіперінфляцію і створити сприятливі умови для запровадження гривні. Піклуючись про енергетичну безпеку країни, уряд доклав зусиль для початку будівництва нафтопроводу «Одеса - Броди».
28 травня 1996 р. на посаду Прем'єр-міністра було призначено П.Лазаренка (червень 1996 р. - червень 1997 p.). Діяльність нового уряду припала на час вирішальних дебатів у стінах ВРУ щодо основних положень Конституції. Нова Конституція України була ухвалена Верховною Радою України 28 червня 1996 р. У зв'язку з прийняттям Конституції України Прем'єр-міністр і весь склад КМУ 5 липня 1996 р. склав повноваження, продовжуючи виконувати свої обов'язки до сформування нового складу уряду. Свій другий уряд П.Лазаренко очолив 11 липня 1996 р. У вересні 1996 року в обіг запроваджено гривню, унормовано законом сплату податку на додану вартість. У травні 1997 р. у Києві був укладений базовий «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ».
16 липня 1997 р. Прем'єр-міністром призначено В.Пустовойтенка (липень 1997 р. - грудень 1999 p.). У 1997 р. вдалося досягти зрушень у реформуванні економічної сфери, домогтись уповільнення темпів падіння валового внутрішнього продукту, промислового й сільськогосподарського виробництва, пожвавлення зовнішньополітичних та економічних відносин з іншими країнами. Відбулися радикальні зміни у відносинах між Україною та США. Наприкінці 1997 р. здійснено перший політ українського космонавта Л.Каденюка на борту американського корабля «Колумбія». Упродовж 1998-1999 pp. одним із головних завдань уряду В.Пустовойтенка було забезпечення фінансової стабільності в державі внаслідок девальвації гривні під впливом російського дефолту.
У березні 1998 р. за мажоритарно-пропорційною системою відбулися чергові вибори до українського парламенту. Значну кількість голосів виборців отримали ліві сили. Внаслідок затяжної «спікеріади» Головою ВРУ було обрано лідера Селянської партії О.Ткаченка. Розстановка політичних сил у парламенті змінилася після повторної перемоги Л.Кучми на президентських виборах у листопаді 1999 р. У перший день роботи п'ятої сесії депутати обрали нове керівництво - головою парламенту став І.Плющ. 22 грудня 1999 р. десятий уряд очолив голова НБУ В.Ющенко (грудень 1999 р. - травень 2001 p.). Одним з адміністративних нововведень КМУ В.Ющенка стало тижневе проведення урядових комітетів. Була розроблена програма діяльності уряду «Реформи заради добробуту». За півтора роки діяльності Кабінету В.Ющенка вдалося здійснити детінізацію енергосектору (програма «Чиста енергія»), збільшити грошові надходження до державного бюджету, скоротити борги з виплат зарплат і пенсій, домогтися реструктуризації боргу України перед європейськими кредиторами.
29 травня 2001 р. ВРУ підтримала подання Президента України щодо затвердження на посаду Прем'єр-міністра А.Кінаха (травень 2001 р. - листопад 2002 p.). У листопаді 2002 р. було сформувано коаліційний уряд на чолі з В.Януковичем. За період із листопада 2002 р. до грудня 2004 р. КМУ В.Януковича домігся найвищих за історію незалежної України темпів економічного зростання (12,1% у 2004 p.), значного скорочення боргу з виплат зарплат, ухвали Закону «Про податок із доходів фізичних осіб» (єдина ставка 13%), зниження ставки податку на прибуток підприємств із 25% до 20%.
3. Зовнішня політика України
Відразу після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання Української держави. Першою незалежність України визнала Польща та Канада. 3 грудня протокол про встановлення дипломатичних відносин з Україною підписала Угорщина. 4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня - Росія, Аргентина, Болівія, Болгарія та Хорватія, 25 грудня - США. Лише протягом першого місяця існування Україну визнали 68 країн (на 2002 р. Україна встановила дипломатичні відносини зі 153 державами світу). 30 січня 1992 року Україна стала членом конференції Організації з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ), а
10 березня 1992 р. приєдналася до Північноатлантичної ради із співпраці. 26 лютого 1992 p., коли в столиці Фінляндії Президент Л.Кравчук підписав Гельсінський заключний акт. Активізація міжнародної діяльності України спонукала ВРУ 2 липня 1993 р. схвалити «Основні напрямки зовнішньої політики України». У цьому документі визначалися базові національні інтереси України, завдання її зовнішньої політики - утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; включення національного господарства у світову економічну систему; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів.
Відносини України і Росії після здобуття ними незалежності залишалися складними. У січні 1992 р. Державна дума РФ, ігноруючи ратифіковані нею угоди щодо недоторканності кордонів, прийняла рішення розглянути конституційність актів 1954 р. про передачу Криму Україні. Згодом російський парламент постановою «Про статус міста Севастополя» вирішив «підтвердити російський федеральний статус міста Севастополя». Українська сторона розцінила цей документ як грубе втручання у внутрішні справи України, зазіхання на її територіальну цілісність. Дестабілізуючим фактором у відносинах між двома державами була «економічна війна». У зв'язку з цим довго і складно відбувались переговори про підписання широкомасштабного договору між сусідніми країнами. 31 травня 1997 р.в Києві було підписано «Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією». Лише 1 квітня 1999 р. Державна дума Росії нарешті ратифікувала україно-російський договір.
Чорноморський флот.
Фото з сайту flot.sevastopol.info
Належне місце відводиться й співпраці з країнами СНД. Згідно з «Основними напрямками зовнішньої політики України» офіційний Київ виступає проти перетворення СНД на нове державне утворення. Україна не підписала угоду про сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992 p.), Договір про колективну безпеку (травень 1992 p.), Статут СНД (січень 1993 p.). Водночас Україна є асоційованим членом Економічного Союзу СНД. У березні 1999 р. за ініціативою лівих у ВРУ прийняла рішення про вступ України до Міжпарламентської асамблеї СНД. Спільність економічних та політичних інтересів пов'язує Україну з регіональним економічним об'єднанням - ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова), яке після приєднання у квітні 1999 р. Узбекистану перетворилося на ГУУАМ.
Після проголошення незалежності Українська держава послідовно дотримувалася наміру добровільно стати без'ядерною державою. Значний резонанс у світі викликало підписання 14 січня 1994 р. у Москві тристоронньої угоди між Україною, США і Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. У липні 1992 р. Україна заявила про своє бажання вступити до Ради Європи. У лютому 1994 р. Україна підписала угоду «Партнерство заради миру», що передбачає тісні контакти з НАТО. 9 липня 1997 р. в Мадриді підписана «Хартія про особливе партнерство між Україною й НАТО». Восени 1998 р. затверджено державну програму співробітництва України з НАТО до 2001 р. Програма передбачала не тільки співпрацю у військовій, політичній, екологічній, інформаційній сферах, в освоєнні космосу, а й спільну боротьбу з тероризмом, поширенням наркотиків. Якісно новим кроком на шляху співробітництва стали саміти спільної комісії НАТО-Україна.
Україна-NATO.
Фото з сайту ukraine-nato.gov.ua
Зовнішньополітичну діяльність України часів Президента Л.Кучми можна охарактеризувати як багатовекторну. Балансування у зовнішній політиці між могутнім сусідом Росією, Європою та США мало на меті забезпечення суверенітету України. Однак після «касетного скандалу» осені 2000 р. у зовнішньополітичних орієнтаціях України відбувся різкий крен у бік Росії. Неоднозначні оцінки викликала угода між Росією, Україною, Білорусією та Казахстаном про створення Єдиного економічного простору.
Готовність Президента В.Ющенко вибудовувати передбачувану зовнішню політику сприяла виходу зі стану зовнішньополітичної ізоляції. Українська держава посилила свою участь у глобальних світових процесах, активно долучається до реформування Ради Безпеки ООН, ОБСЄ. У 2005 р. Головним стратегічним завданням у сфері зовнішньої політики нової влади визначено приєднання до Європейського Союзу. 21 лютого 2005 р. у Брюсселі відбулось підписання Плану дій Україна-ЄС, який передбачає тісне співробітництво з євроструктурами у політичній, економічній, соціальній, енергетичній сферах. Активізувався процес євроатлантичної інтеграції України. У квітні 2005 р. відносини Україна-НАТО було переведено у формат Інтенсифікованого діалогу стосовно членства та відповідних реформ.
Демократичні перетворення в країні відкрили нові можливості для розвитку стратегічного партнерства України та США. Важливою подією у двосторонніх відносинах стала квітнева (2005 р.) зустріч президентів України та США і підписання спільної заяви «Порядок денний нового століття для українсько-американського стратегічного партнерства». Візит Джорджа Буша 1 квітня 2008 р. до Києва напередодні Бухарестського саміту НАТО продемонстрував підтримку США євроатлантичних прагнень України, а підписана торгівельна та інвестиційна угода поклала початок створенню зони вільної торгівлі між двома країнами.
Періодом перетворень позначені українсько-російські відносини. Діалог між Києвом і Москвою переведено у площину рівноправних відносин. Започатковано Комісію Ющенко-Путін, яка покликана подолати низку негативних тенденцій у торгово-економічній сфері; розв'язати «вузол багатолітніх проблем» стосовно перебування Чорноморського флоту, узгодження державного кордону в Азовському, Чорному морях та в акваторії Керченської протоки; виробити спільні підходи у рамках реформування СНД та ЄЕП.
Українська держава демонструє нові підходи до зовнішньої регіональної політики, головними напрямами якої є: утвердження демократії у Балто-Чорноморсько-Каспійському регіоні, активна співпраця з європейськими регіональними організаціями, забезпечення економічного розвитку регіону та його інтеграції у загальноєвропейську економіку. Україна вдосконалює механізми регіонального багатостороннього співробітництва у рамках ГУУАМ. Квітневий (2005 р.) кишинівський саміт започаткував процес розробки економічного проекту «Придунайський енерготранспортний міст» із розвитку енергетичного і транспортного потенціалу українського Придунав'я. Головними цілями діяльності організації визначено «формування демократичного простору, безпеки, гуманітарного і соціального розвитку, євроінтеграцію і євроатлантичну інтеграцію». Вступ до Світової організації торгівлі (COT) став одним із найважливіших успіхів зовнішньої політики. 5 лютого 2008 р. відбулося засідання Генеральної ради COT, на якому було підписано Протокол про вступ України до COT. Протокол про вступ України до COT ратифікувала ВР України.
Дотримання визначених зовнішньополітичних пріоритетів, бажання українського суспільства жити в демократичній і правовій державі, бути приналежним до європейського простору дозволить Україні вийти на новий рівень реалізації національних інтересів та зміцнити свій міжнародний авторитет.
4. Національно-культурне будівництво
З проголошенням політичної незалежності України культурна сфера позбулася марксистсько-ленінських догматів, політичної цензури та ідеологічного диктату. Культура в умовах перехідного періоду потрапила у жорстку фінансову залежність. Відсутність державних асигнувань призвела до закриття або перепрофілювання значної кількості культурних установ, відпливу талановитої молоді. У скрутному становищі опинилися сотні бібліотек, клубів, великі творчі колективи (хори, ансамблі, оркестри).
Намагання зберегти й підтримати центри духовного життя, забезпечити соціальний захист виробників культурних цінностей спостерігаються в перші місяці існування нової держави. Указ Президента України Л.Кравчука «Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин» передбачав звільнити з 1 січня 1992 р. творчі спілки України від сплати податків на доходи і внесків до спеціальних фондів та зобов'язав КМУ забезпечити папером періодичні видання Спілки письменників України. Формуванню нової структури управління в культурній сфері слугували «Основи законодавства про культуру», схвалені ВРУ 19 лютого 1992 р., Закони «Про музеї та музейну справу в Україні», «Про бібліотеки та бібліотечну діяльність в Україні».
У результаті прийняття низки законів, які закріплювали програму розвитку національної культури в умовах економічної кризи й утвердження ринкової економіки, потенціал культурної сфери вдалося зберегти. Помітно розширилася мережа державних театрів, були створені нові творчі колективи - симфонічний оркестр Національної філармонії та ін. Визнання мистецької громадськості завоювали недержавні театри і концертні групи «Театр Бенефіс», «Театр зірок» у Києві, театр «Люди і ляльки» у Львові. З 1992 р. серед театральних шанувальників набув популярності щорічний фестиваль «Мистецьке Березілля». Із державними мистецькими закладами конкурують приватні та госпрозрахункові картинні галереї й виставкові зали - «Брама», «НЕФ», «Грифон», Галерея мистецтв НаУКМА.
Прийнято Державну національну програму «Освіта» (1993 р.). Нова концепція розвитку народної освіти - визнання необхідності демократизації всіх ланок середньої і вищої школи, відмова від залишеної у спадок «репресивної педагогіки», запровадження принципу українознавчого спрямування змісту шкільної освіти, технічне забезпечення освітніх установ, формування високого інтелектуального і культурного потенціалу українського народу. У 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської академії. До успіхів у царині освіти слід зарахувати відкриття Національної академії управління, Академії фінансистів у Донецьку, низки інших закладів у регіонах України.
На хвилі національного відродження й утвердження національної самосвідомості скарбниця української культури поповнилася музичними творами Л.Дичко («Літургія №1»), Є.Станковича («Реквієм жертвам голодомору 1933 р.», кантата «Бабин Яр»), живописними та графічними творами Т.Яблонської, Г.Якутовича, Б.Туліна, І.Марчука, Д.Нарбута.
Унаслідок вжитих заходів щодо збереження й підтримки вітчизняного кіновиробництва у 1990-х pp. відзнято низку фільмів, представлених на кінофестивалях. Схвалення глядачів отримали фільми режисера К.Муратової «Три історії», «Другорядні люди», «Чеховські історії», В.Криштофовича «Приятель небіжчика», Г.Кохана «Тупик». У 2002р. вітчизняний кінопрокат поповнився історичними кінострічками Ю.Іллєнка «Молитва про гетьмана Мазепу», М.Мащенка «Богдан Хмельницький». Уперше в історії вітчизняного кіно Золоту пальмову гілку 58-го Каннського фестивалю (травень 2005 р.) завоював короткометражний чорно-білий фільм «Подорожні» режисера Ігоря Стрембіцького.
У 1990-х pp. здобули визнання та популярність як в Україні, так і за кордоном виконавці оперних і балетних партій В.Степова, В.Гришко, А.Кочерга, В.Лук'янець, О.Микитенко, В.Писарєв. Переможцем пісенного фестивалю «Євробачення-2004» стала львівська співачка Руслана Лижичко. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України у галузі літератури стали Р.Лубківський (збірка поезій «Погляд вічності»), П.Мовчан (збірка поезій «Материк», «Осереддя»), О.Лупій, автор роману «Падіння давньої столиці» та історичних повістей «Гетьманська булава», «Повернення лицарів».
Атмосфера суспільних перетворень, національно-культурне піднесення у 1990-ті рр. позначились і на релігійному житті в Україні. Відродженню релігії і церкви значною мірою сприяв Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» (квітень 1991 р.) та нова Конституція України (червень 1996 p.), що відкривали широкі можливості для задоволення релігійних потреб людини, вільного становлення і розвитку церковних структур. У листопаді 1991 р. Помісний Собор УПЦ одноголосно прийняв постанову про цілковиту автокефалію української церкви. Архієрейський собор РПЦ відмовив у наданні автокефалії УПЦ і зробив спробу усунути митрополита Філарета від керівництва УПЦ. 27 травня 1992 р. його місце зайняв керуючий справами Московської патріархії митрополит Володимир (Сабодан).
У відповідь 25-26 червня 1992 р. у Києві зібрався Всеукраїнський православний собор, на якому прибічники Філарета об'єдналися з УАПЦ, утворивши Українську православну церкву Київського патріархату. Її патріархом став Мстислав (Скрипник), який через деякий час помер (11 червня 1993 р.). На його місце новим патріархом у жовтні 1993 р. було обрано Володимира (Василя Романюка), відомого поборника за легалізацію УАПЦ. Частина духовенства після смерті патріарха Мстислава відокремилася в осібну структуру і назвала її УАПЦ. Після смерті патріарха Володимира (14 липня 1995 р.) влада не дозволила поховати його на території Софійського собору, де його було висвячено на патріарха. 20-21 жовтня 1995 р. на черговому Соборі УПЦ КП було обрано її предстоятелем патріарха Філарета (Денисенка).
Предстоятелі українських православних церков Філарет та Володимир.
Фото з сайту 1tv.com.ua
Відсутність єдності у православ'ї - дестабілізуючий фактор у сучасному українському суспільстві. Посилюється суспільний інтерес до проблем об'єднання українського православ'я. Свою зацікавленість у прискоренні переговорного процесу між православними церквами виявляють Святійший вселенський патріарх Варфоломій І, найвищі керівники Української держави. Посередництво держави, різних громадських інституцій у подоланні розділення православної церкви можливе за умови дотримання всіма сторонами вимог чинного законодавства України, створення дієвих правових механізмів для розв'язання міжконфесійних та міжцерковних конфліктів.
На початку XXI ст. розбудова української державності відбувається в постійному темпі, орієнтуючись на реалізацію загальнонаціональних інтересів, оновлення соціально-економічного, культурного і духовного життя.
Немає коментарів:
Дописати коментар