Перший секретар ЦК КПРС Л.Брежнєв.
Фото з сайту bookz.ru
План лекції
1. Посилення системної кризи радянського суспільства в період "застою".
2. Суспільно-політичне життя: "стабілізація" і закритість.
3. Посилення негативних тенденцій в економіці УРСР.
4. Стан освіти, науки і культури.
5. Дисидентський рух.
1. Посилення системної кризи радянського суспільства
в період "застою"
Складне становище народного господарства в середині 60-х рр. ХХ ст. вимагало негайних і глибоких економічних та соціально-політичних реформ. Пленум ЦК КПРС, що відбувся у вересні 1965 p., прийняв постанову "Про покращення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва", якою визнав за необхідне ліквідувати ради народного господарства і повністю підпорядкувати підприємства загальносоюзним і союзно-республіканським міністерствам, побудованим за галузевим принципом. Це означало втрату контролю республіканських урядів над більшістю заводів і фабрик, які знаходилися на територіях союзних республік. Після реорганізації абсолютна більшість українських підприємств стала підпорядковуватися центральним міністерствам і відомствам.
Ліквідація раднаргоспів зміцнювала централістські тенденції в Радянському Союзі, посилювала монополізм, що в умовах науково-технічної революції стало додатковим чинником деградації економіки. Ситуація ускладнювалася відсутністю політичних перетворень, демократизації суспільного життя. Натомість розпочалася повзуча реакція, тяжіння до адміністрування, страх перед новаціями.
Очевидність зриву комуністичного міфу через низькі економічні показники змусила партійно-державні структури вдатися до нової теоретичної концепції. XXIV з'їзд КПРС висунув новий термін "розвинутий соціалізм" - вищий тип людської цивілізації, досягнутий лише в СРСР, "перехідний етап до комунізму". Лише всебічне удосконалення трансформує його в комунізм, побудова якого відкладається на невизначений час.
Народ всерйоз не сприймав такі політичні гасла партійних ідеологів. Цей перехід супроводжувався посиленням держави, всупереч ученням Маркса і Леніна про поступове "відмирання держави". Значно зростала роль партії як "керівної та спрямовучої сили суспільства". На всі політичні посади рекомендувалися лише комуністи. Партійні комітети дуже часто виступали як органи управління, що дублювали (і підміняли) радянські та господарські органи. Сама структура партійних органів допускала поєднання їх політичних і господарських функцій. Починаючи з нижчих ланок аж до Верховної Ради, перші особи відповідних партійних комітетів обиралися до виконавчих органів відповідних Рад. І навпаки, їх керівники, будучи членами КПРС, постійно обиралися до складу керівних ланок парторганів. Партійні комітети, особливо обласні, республіканські передусім займались економічними проблемами.
Вибори до Рад мали другорядне значення, оскільки реальна влада концентрувалася в руках партії, її лідери від першого секретаря ЦК до секретаря райкому були фактичними господарями на своїх територіях, ігноруючи принципи народовладдя, зосередили в своїх руках усі важелі управління. Виконкоми Рад перетворились у владу "нижчого" рангу, підпорядковану партійним органам у вирішенні всіх, навіть нескладних питань. Пізніше це було узаконено затвердженою Верховною Радою УРСР 20 квітня 1978 р. новою Конституцією республіки. До неї вперше у конституційній практиці було внесено положення про компартію як "керівну і спрямовуючу силу суспільства, ядро її політичної системи", яка визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої та зовнішньої політики.
У 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ став В.Щербицький і вище керівництво УРСР перетворилось у провінційну адміністрацію, яка одностайно схвалювала й повністю підтримувала політику союзного центру. Опинившись перед складними суспільними проблемами, партійно-державна верхівка стала шукати їх вирішення в поверненні до адміністративних методів управління, у зміцненні командної системи, у подальшому догматичному протиставленні плану і ринку.
70-80-ті рр. ХХ ст. позначилися наступом центру на національні інтереси республік, посиленням централістських тенденцій. Швидко зростав бюрократичний апарат, а стан справ у народному господарстві погіршувався. У роки застою - період правління генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, управлінський апарат досяг у Радянському Союзі гігантських масштабів - майже 100 союзних і 800 республіканських міністерств і відомств! А згідно зі статистичними даними кількість осіб, зайнятих у сфері управління, сягнула 18 мільйонів.
Централізована система планування і розподілу матеріальних ресурсів часто не спрацьовувала, що призводило до перебоїв у забезпеченні ресурсами, товарами та інших стихійних бід бюрократичного ведення господарства. Результатом такої економічної політики став тяжкий фінансовий стан, постійний дефіцит товарів і продуктів народного споживання, послуг, залишалася також невирішеною житлова проблема.
З метою виправлення кризових явищ у сільському господарстві у травні 1982 р. пленум ЦК КПРС висунув продовольчу програму, реалізація якої мала протягом 8 років забезпечити населення країни основними видами продовольства. Аналогічна програма, оголошена всенародною справою, була запроваджена і в Україні. Відповідно були збільшені капіталовкладення в сільське господарство, але затратна колгоспно-радгоспна система не змогла ефективно використати надані державою кошти. У цей період відбувається значний відтік сільського населення в міста, що призвело до дефіциту робочої сили в аграрному секторі. Апарат управління сільським господарством у структурі райвиконкомів у 60-х рр. ХХ ст. нараховував у середньому 20 осіб. Зростання в умовах застою у сільському виробництві свідчило про тотальне посилення бюрократичних тенденцій в управлінні аграрним сектором економіки. Численні управлінські структури все більше відривалися від села.
У 70-80-ті рр. ХХ ст. багатства і трудові ресурси України на свій розсуд використовував центр. Першочергова увага надавалася важким галузям машинобудування. Штучні моря і водойми затопили близько 1 млн. га родючих земель. У результаті концепції "малоперспективних" населених пунктів у 1972-1986 роках в Україні зникло 1502 села. Це привело до запущення, руїни наддніпрянських сіл.
Протягом короткого часу в Україні будувалося атомні електростанції, що загострило екологічну ситуацію в республіці.
Військово-промисловий комплекс (ВПК), сформований в СРСР, був додатковим фактором централізації радянської економіки. Він мав тенденцію до необмеженого зростання, розширення політичного впливу, підпорядкування своїм інтересам цивільних структур. Розростання військового сектора економіки до гіпертрофованих розмірів поставило інші сфери виробництва, особливо випуск товарів народного споживання, у кризове становище.
Посилювався несправедливий розподіл у суспільстві. Верхи, утворили власну закриту систему постачання продовольства і промислових товарів, що не знала дефіцитів і спекулятивних цін, систему кращих лікарень, санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку, мисливських господарств, спеціальних сімейних дач, будинків і т.д.
Отже, в 70-80-ті рр. ХХ ст. народне господарство УРСР вступило в смугу глибокої кризи, основу якої становило прагнення партійно-державного керівництва будь-що зберегти у недоторканому вигляді стару систему державного управління. Криза породжувала опозиційний, дисидентський рух у суспільстві.
2. Суспільно-політичне життя: «стабілізація» і закритість
В політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.
Курс на "стабілізацію" і консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р. Характерними рисами реалізації цього курсу були.
1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків. Такі органи державної влади республіки виконували декоративну роль і серйозної реальної влади не мали. Місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3-4% продукції промислового виробництва.
2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Виконавчий апарат збільщує випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів, які часто суперечили один одному, не давали змоги працювати господарським керівникам, утворюючи клубок міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.
3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення. Це привело до падіння політичної активності, та появи «неформальних» організацій та груп.
4. Згортання гласності. Набирає силу тенденція монополії на інформацію.
5. Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Комуністичну партію України очолювали лідери, які підьртимували різні моделі розвитку республіки: П.Шелест (1963-1972) - автономізаційну, В.Щербицький (1972-1989) - централістську орієнтовану на центр. Їх боротьба лягла в основу протистояння «харківського» і «дніпропетровського» політичних кланів. П.Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особливо створення раднаргоспів, виношував плани республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Автономістська модель П.Шелеста вступали в протиріччя з новими реаліями. У 1972 р. П.Шелеста усунули з посади, перевели на роботу до Москви. У 1972 р. лідером став В.Щербицький - сімнадцятий керівник КПУ. «Команда» Щербицького не дала своєчасного критичного аналізу ситуації в республіці, не зупинила наростаючих негативних тенденцій. Діяла в межах старого економічного механізму - централізація і регламентація, орієнтація на екстенсивні форми і методи ведення господарства.
У брежнєвський період інтенсивно йде процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Поглибленню цих процесів сприяло те, що комуністи становили значний відсоток керівного складу суспільних організацій.
Оголосивши себе в Конституції 1977 р. «ядром політичної системи суспільства», КПРС намагалася домінувати в кожній ланці суспільного життя. Курс на «стабільність» практично сприяв незмінності кадрів. Старіло партійне керівництво, і незважаючи на бурхливе кількісне зростання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія - у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років. В апарату політичної влади в цей період сформувався відповідний стиль керівництва - дуже обережний, уповільнений, орієнтований не стільки на вирішення проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги. Партійна верхівка відділяється від основної маси комуністів.
Отже, політичне життя в країні набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат. Проголошений курс «стабілізації» не зробив систему стійкішою, а породжував і стимулював поглиблення кризових явищ.
3. Посилення негативних тенденцій в економіці УРСР
У період «хрущовської відлиги» в процесі реформ, спрямованих на децентралізацію, тоталітарну систему в СРСР було на якийсь час виведено з рівноваги. Після усунення Хрущова суть консервативного курсу визначається як «стабілізація», що стало символом брежнєвської епохи. Досягти цієї мети було неможливо, адже система втратила стимули розвитку економіки: зі смертю Сталіна - страх перед репресіями, з усуненням Хрущова - ентузіазм і романтичну віру. Лідерам нової хвилі потрібен був перехідний період для усунення політичних конкурентів, формування своєї команди, повного оволодіння партійним і державним апаратом. Усі ці фактори й зумовили спадкоємність реформаційного пошуку, розпочатого Хрущовим, спроби вмонтувати елементи економічного стимулювання в командно-адміністративну систему.
У вересні 1965 р. на Пленумі ЦК КПРС проголошено економічну реформу: розширення самостійності підприємств, посилення прямих договірних зв'язків між підприємствами; встановлення економічно обґрунтованих цін; матеріальне стимулювання трудових колективів залежно від результатів їхньої праці; оцінка діяльності підприємств такими «капіталістичними» показниками, як рентабельність і прибуток.
Реформа розпочалася в січні 1966 р. У цей період на нові методи планування та економічного стимулювання перейшли 1,5% підприємств України, а 1970 р. їх було вже 83%.
Економісти називають восьму п'ятирічку «золотою», стверджуючи, що «період 1966-1970 pp. був найкращим за останні 30 років», а історики вказують на «тимчасове прискорення розвитку господарства», викликане реформою 1965 р.». За офіційною статистикою, середньорічні темпи приросту головних показників економічного розвитку України в період 1966-1970 pp. порівняно з 1961-1966 рр. знижуються. Зростають тільки капітальні вкладення, що на тлі зниження продуктивності праці свідчить не про поліпшення, а про погіршення управління господарством. Реформа швидше розладнала старий господарський механізм, ніж створила новий.
Основне протиріччя реформи 1965 р. полягає в намаганні владних структур водночас інтенсифікувати два різнобічні процеси: посилити централізм в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо), що відбивало співвідношення сил у вищих ешелонах влади: між консервативною лінією Брежнєва і реформаційною - Косигіна.
Відновлення централізму, що розпочалося одразу ж після проголошення реформи, призвело до створення 40 союзних міністерств і відомств, які знову взяли під контроль 90% підприємств УРСР. Несприйняття ринкового регулювання, посилення директивного планування і силового управління наприк. 60-х рр. ХХ ст. значною мірою були зумовлені бурхливими подіями «Празької весни» 1968 p. З'являється термін «стабілізація». Надалі коливання в політиці, переміщення акцентів у програмах і гаслах, етатична модель соціалізму в СРСР зберігалася, періодично трансформуючись та пристосовуючись до нових умов.
Наростаюча бюрократизація економіки, фактичне збереження авторитаризму в політиці, поява нового культу - «культу сірості» в управлінні державою призвели до появи і поглиблення кризових явищ у народному господарстві Радянського Союзу і України. Від 1965 до 1985 p. всі основні показники економічного розвитку республіки зростають. Україна зберігає за собою роль однієї з найважливіших паливно-енергетичних, металургійних та машинобудівних баз країни.
Зростаючі масштаби важкої індустрії ускладнювали управління з центру, знижували його ефективність. Ситуацію загострила розгорнута науково-технічна революція 60-х рр. ХХ ст. В науково-технічній галузі почалося відставання, заради подолання якого свого часу обрали адміністрування як метод управління.
Командно-адміністративна система не змогла пристосуватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що, поряд з іншими факторами, стало однією з головних причин затухаючого, диспропорційного економічного розвитку. Знизилася ефективність господарювання. У 1960-1985 pp. капіталовкладення у сільське господарство республіки зросло більш як у 3 рази, а валовий збір його продукції - лише в 1,6.
Крім цих причин, дія яких деформувала й уповільнювала розвиток економіки України, почали виявлятися негативні наслідки низки важливих довгострокових тенденцій:
1. Несприятлива демографічна ситуація: а) зниження приросту населення; б) міграційні процеси - переселення із сіл у міста; в) старіння населення України.
2. Наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті праці. Захисна функція заробітної плати переважала над стимулюючою, що не сприяло активізації людського чинника на виробництві.
3. Криза організації праці. Нездатність системи забезпечити ефективне, раціональне використання людських ресурсів та інтелектуального потенціалу.
4. Висока інтенсивність використання матеріальних, людських та фінансових ресурсів України в межах загальносоюзного господарського комплексу.
Уповільнююча прогрес дія негативних тенденцій у народному господарстві була притаманна всім республікам Радянського Союзу. Проте Україна, крім цього, мала й особливості власного економічного розвитку, які ще більше ускладнювали ситуацію в республіці:
1. Деформована структура розміщення продуктивних сил. Склалася ще в довоєнні п'ятирічки, коли було вирішено зробити акцент на першочерговий розвиток галузей, як вугільна промисловість, чорна металургія, важке та електротехнічне машинобудування. Внаслідок незбалансованого розвитку господарства республіки частка галузей, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%. Деформованість економіки зумовила не тільки появу товарного дефіциту, а й загострення екологічних, демографічних та соціальних проблем.
2. Катастрофічна екологічна ситуація. Перекоси в розміщенні продуктивних сил стали причиною різкого зростання техногенного навантаження на природу, що у 6-7 разів перевищувало загальносоюзний рівень. Посилили гостроту демографічних проблем.
3. Значна зношеність основних виробничих фондів. Рівень їхньої спрацьованості в промисловості республіки зріс від 28% у 1961 р. до 43% 1985 р.
4. Хронічне відставання за принциповими економічними показниками. За період від 1960 р. до 1985 р. Україна за темпами зростання загального обсягу продукції промисловості посідала 13 місце в СРСР. В сільському господарстві - республіка за темпами збільшення валової продукції 1960 р. - 11 місце, а 1985 р. - 13. Кращими були показники доходів на душу населення, республіка 1980 р. поділяла 12-14 місця, а 1985 р. - 5-6. Економіка республіки поступово, але неухильно втрачала динаміку свого розвитку.
Кризові явища в економіці негативно відбивалися на вирішенні соціальних питань. Тому в соціальній сфері склалася суперечлива ситуація. Від 1965 до 1985 р. національний доход УРСР зріс з 38,2 млрд. крб. до 96,6 млрд. крб., тобто більш ніж у 2,5 раза. Це мало вирішальне значення для підвищення життєвого рівня народу, адже 4/5 національного доходу витрачалося безпосередньо на народний добробут. За вказане двадцятиріччя у 1,85 раза збільшилася середньомісячна заробітна плата. Якщо 1965 р. у республіці на 100 сімей припадало 21 телевізор, 8 холодильників і 19 пральних машин, то 1985 р. ці показники зросли - відповідно 92, 88, 65.
Водночас у соціальній сфері України намітилися і поглибилися негативні тенденції:
1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. Якщо у дев'ятій п'ятирічці в Україні вони становили 20%, у десятій - 17%, то в одинадцятій - лише 14%.
2. Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення.
3. Загострення житлової проблеми. В Україні кількість осіб, що поліпшили свої житлові умови зменшувалася. За 1981-1985 pp. у республіці черга, що налічувала 1,5 млн. осіб, не зменшилася, і на обліку за станом на 1987 р. перебувало понад 2 млн. сімей, які потребували поліпшення житлових умов.
4. Зниження рівня охорони здоров'я. У цій сфері склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, за період від 1970 до 1985 р. число лікарів у республіці в розрахунку на 10 тис. населення збільшилося з 27,7 до 41,4, тобто майже на 67%, кількість лікарняних ліжок - на третину. Проте загострення екологічної ситуації, відставання якісних показників від кількісних у процесі підготовки лікарів, наростаюче зменшення частки видатків на охорону здоров'я і фізичну культуру в структурі державного бюджету (1970 р. - 12,3%, 1985 р. - 9%) та інші причини зумовили те, що за період 1970-1985 pp. показники смертності зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тис. громадян, а природний приріст населення України зменшився у 2,2 раза.
Отже, для соціально-економічного розвитку України в період від 1965 до 1985 р. були характерні диспропорційність, затухання, тенденція до стагнації. Кризові явища дедалі більше поглиблювалися під впливом особливостей функціонування господарства республіки.
4. Стан освіти, науки і культури
Посилення консервативних тенденцій у суспільно-політичному житті, суперечливі процеси, що відбувалися в економіці республіки, позначилися і на духовній сфері суспільства. Суперечлива ситуація в культурі в середині 1960-1980-х pp. визначалася, з одного боку, посиленням ідеологічного диктату, консервацією елементів і традицій «культового» періоду, з іншого - пробудженням національної самосвідомості. Високі кількісні показники часто-густо не відповідали якісним зрушенням у духовному житті республіки. У 1960-1980-х pp. першочергову увагу партійно-державне керівництво приділяло розвиткові та вдосконаленню системи народної освіти, яка традиційно вважалася складовою частиною ідеологічної системи.
З 1966 р. розпочалося впровадження загальнообов'язкової десятирічної освіти. В УРСР неухильно розширювалася мережа шкільних закладів (на 1990 р. в Україні діяло понад 20 тис. шкіл, у яких здобували освіту 6 851 тис. учнів), професійно-технічних училищ (на 1987 р. у республіці функціонувало понад 1200 ПТУ, де навчалося понад 710 тис. учнів), відкривалися численні нові ВНЗ (у 1986 р. в УРСР налічувалося 146 вищих навчальних закладів проти 135 в 1960 p., а кількість студентів зросла з 417 тис. до 850 тис.). До того ж зміцнювалася матеріально-технічна база. Водночас було чимало зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів, поліпшення якості підготовки спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Здійснення широких заходів щодо реформування школи дало змогу до 1976 р. завершити перехід до загальнообов'язкової середньої освіти в УРСР.
Статистичні дані свідчили про досягнення прогресу у розвитку загальної освіти в Україні протягом 1960-80-х pp. Проте в умовах функціонування командно-адміністративної системи радянській школі не вдалося уникнути деяких негативних явищ. Запровадження середнього всеобучу, створення нових навчальних закладів, нарощування кількості фахівців із вищою освітою відбувалося на тлі поглиблення ідеологізації та денаціоналізації навчально-виховного процесу.
Освіта в УРСР стрімко відставала від науково-технічного процесу і не відповідала потребам часу. Рівень та якість підготовки фахівців як у республіці, так і в СРСР у цілому значно відставав від світового. Разом із тим офіційна влада, дотримуючись політики «злиття націй», стимулювала процес русифікації української школи. Нерівноправне становище української мови порівняно з російською значною мірою закріпила постанова ЦК КПРС від 31 червня 1978 р. «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках», що визначала виділення додаткових асигнувань на підготовку підручників і програм з російської мови та літератури у школах, технікумах, вищих навчальних закладах, збільшення годин на її викладання, створення нових періодичних видань. Закріплення пріоритетності російської мови, розширення сфери її вжитку мала на меті також постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. «Про подальші заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». Цим документом було передбачено збільшення з 1984 р. посадових окладів на 15% учителям підготовчих та 1-3 класів, які здійснюють навчання російською мовою, вчителям російської мови та літератури 4-11 класів шкіл та шкіл-інтернатів усіх типів і найменувань, професійних та середньоспеціальних навчальних закладів із національною мовою навчання, розташованих у сільській місцевості, селищах міського типу. Це матеріальне заохочення було одним із засобів витіснення української мови із сільських, селищних шкіл.
У результаті цілеспрямованої урядової національно-мовної політики в 1986/1987 навчальному році порівняно з 1955/1956 р. питома вага учнів у школах з українською мовою зменшилась з 72,8% до 40,6%. Лише 24% дітей, охоплених дошкільною формою виховання, відвідували дитячі садки і групи з українською мовою. Наприкінці 1980-х pp. 700 тис. українців Криму не мали жодної власної школи. Тенденція до скорочення шкіл з українською мовою викладання мала стійкий характер в обласних центрах України, промислових містах Донбасу та Придніпров'я.
Незважаючи на чималу кількість істотних помилок і викривлень у реформуванні освітянської галузі у 1960-1980-х pp., в Україні вдалося створити значний високий науковий і культурний потенціал та забезпечити високий освітній рівень населення республіки.
Згідно з законами і принципами, що домінували в радянському суспільстві, та з урахуванням науково-технічної революції, яка охопила передові країни світу, розвивалася наука в УРСР. Екстенсивний розвиток економіки позначився на динаміці зростання наукового потенціалу України (якщо в 1960 р. загальна кількість науковців у республіці становила 46 тис., то на 1987 р. - 213 тис.), на збільшенні кількості нових спеціалізованих наукових установ, підрозділів, відділів, лабораторій, що входили до складу Академії наук (у 1962 р. її президентом став Б.Патон). Упродовж 1960-1980-х pp. учені АН УРСР проводили дослідження стосовно найважливіших напрямків науково-технічного прогресу.
Зусиллями співробітників Українського науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР у 1961 р. було одержано перші штучні алмази. Колективом Інституту кібернетики АН УРСР на чолі з його директором В.Глушковим спроектовано і збудовано цифрову машину «Київ» (1960), першу в СРСР керуючу машину широкого профілю «Дніпро» (1961), машини «Промінь» (1962), «Мир» (1964). З 1966 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР став до ладу найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів. Практичних результатів домоглися українські науковці у галузі зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та чистих металів і сплавів, у вивченні характеристик твердого тіла й низьких температур. Широкого визнання в середині 1960-х років набули дослідження і винаходи групи вчених з Інституту теоретичної фізики АН УРСР під керівництвом академіка Миколи Боголюбова в галузі статистичної фізики, нелінійної механіки, квантової теорії поля, надплинності й надпровідності. Не мали аналогів у світі наукові розробки, здійснювані співробітниками конструкторського бюро «Південне» (засноване в 1954 р. у Дніпропетровську) в галузі аеродинаміки, балістики, матеріалознавства, ракетобудування. Вагомим був внесок учених та фахівців КБ «Південне» у реалізацію космічної програми СРСР. Під орудою генеральних конструкторів М.Янгеля (1954-1971) та В.Уткіна (1971-1990) у Дніпропетровському ракетно-космічному центрі було створено декілька поколінь вітчизняних бойових ракет, відомі космічні носії «Космос», «Інтеркосмос», «Циклон-2», «Циклон-3», ракетно-космічна система «Енергія - Буран».
Практичну цінність мали наукові здобутки колективів учених у царині сільськогосподарських наук. У Миронівському науково-дослідному інституті селекції і насінництва пшениць, очолюваному академіком АН УРСР В.Ремеслом, були створені сорти озимої та ярої пшениць (Миронівська-264, Миронівська ювілейна, Миронівська яра та ін.), які пізніше стали всесвітньо відомими. Вітчизняні селекціонери виводили нові сорти кукурудзи, цукрових буряків, картоплі, винограду. Помітні зрушення відбулися у галузі біотехнологій.
Проте значна кількість наукових новацій, технологій і винаходів не була запроваджена у виробництво. Командно-адміністративний механізм господарювання, перевага екстенсивних шляхів розвитку економіки над інтенсивними призводили до ігнорування всіх цінних ініціатив науковців, досягнення науково-технічної революції. На початок 1980-х pp. лише 10-15% підприємств були механізовані або комплексно автоматизовані.
Бюрократичні перепони, ідеологічний диктат не тільки гальмували фундаментальні дослідження, а й породжували несприятливу атмосферу в творчих колективах науковців. У надзвичайно складних умовах перебувала вітчизняна історична наука. Певне національне пожвавлення, що випало на першу половину 1960-х pp., змінилося тривалою прохолодою до всього національного. Особливо сильні «заморозки» відчувалися в період перебування на посаді секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань В.Маланчука. Останній усіляко прагнув підтвердити інтернаціоналістський характер своєї діяльності, рішуче брався за ліквідацію навіть незначних здобутків, здійснених з ініціативи української наукової інтелігенції. З ініціативи В.Маланчука у першій половині 1970-х pp. відбувався спланований в ідеологічних підрозділах ЦК КПУ справжній погром історичної науки, були відлучені від роботи найбільш кваліфіковані наукові кадри.
У кінці 1972 р. виникла «справа» Інституту археології АН України. Його директор, член-кореспондент АН УРСР Федір Шевченко, провідні наукові співробітники Петро Толочко, Володимир Баран та інші звинувачувалися в допущенні ряду «історичних, методологічних і теоретичних помилок». Бажання науковців поновити щорічник «Київська старовина» розцінювалося ЦК КПУ як спроба націоналізму, оскільки в ньому «...не висвітлюється зв'язок київських матеріалів із пам'ятками Північної та Північно-Східної Русі». Дратувала партапаратників і сама назва щорічника, яка нібито «повторює назву дореволюційного журналу буржуазно-ліберального напрямку».
За поданням В.Маланчука у квітні 1973 р. було викрито «групу націоналістів» в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського. Ідеологічне збочення вчених полягало в тому, що вони підготували і видали бібліографічний покажчик «Українське радянське карпатознавство», в якому поряд із творами радянських учених були подані праці «українських буржуазних націоналістів» Володимира Кубійовича, Сергія Єфремова, Катерини Грушевської та інших.
Під жорстким пресом ідеології опинився Інститут історії АН УРСР. У 1972 р. були звільнені з роботи кандидати історичних наук Олена Апанович та Олена Компан, які власними коштами підтримували «громадські каси» допомоги українським політв'язням. З острахом бралися за перо І.Бойко, К.Гуслистий, І.Гуржій, В.Дядиченко, Я.Дзира, які творили історичну науку не в руслі ідеологічних потреб партії.
Жорсткий ідеологічний пресинг, введений Маланчуком і його найближчим оточенням, відчували на собі українські письменники і митці. Упродовж 1970-х pp. в апараті секретаря ЦК з ідеології народжувались постанови, які мали сприяти «проведенню певної роботи щодо усунення істотних зміщень у здійсненні національної політики в галузі культури, виправлення серйозних упущень у питаннях інтернаціонального виховання, дотримання принципу класового підходу до суспільних явищ минулого і сучасного». За нехтування принципів соціалістичного реалізму було піддано остракізму та гонінням визнаних майстрів слова Олеся Бердника, Івана Білика, Євгена Гуцала, Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколу Руденка, Василя Стуса, Станіслава Тельнюка. У січні 1972 р. за написання автобіографічної повісті «Більмо» про перебування в радянських політичних таборах було заарештовано й засуджено до семи років таборів і трирічного заслання львівського письменника М.Осадчого.
За написання та переправлення на Захід у 1975 р. літературно-публіцистичної розвідки «Набої для розстрілу» («Ненько моя, ненько»), присвяченої судовому процесу «Спілки визволення України», було ув'язнено письменника, кінематографіста Гелія Снєгірьова.
Гострої критики з боку вищого політичного керівництва зазнали роман Р.Іваничука «Журавлиний крик» та п'єса драматурга О.Коломійця «За дев'ятим порогом» за нібито хибно зображені сторінки історії Запорозької Січі. Надмірне захоплення козаччиною в романі; «Собор» ставилося в провину одному з патріархів української літератури Олесю Гончару. В 1970-х - на поч. 1980-х pp. замовчувалася творчість талановитої української поетеси Ліни Костенко.
Українська література збагатилася низкою високоякісних, майстерних творів, а саме: творами О.Гончара «Берег любові», «Бригантина», «Циклон», «Твоя зоря», «Тронка», романами Ю.Мушкетика «Позиція», «Рубіж», «Яса», М.Стельмаха «Велика рідня», «Кров людська - не водиця», «Хліб і сіль», збірками віршів І.Драча, І.Жиленко, Р.Лубківського, О.Забужко. Широкою популярністю користувалися історичні романи П.Загребельного «Розгін», «Диво», С.Скляренка «Святослав» і «Володимир», драматичні твори М.Зарудного, п'єси В.Минка.
Переборюючи всілякі партійні перестороги, розвивалось кіномистецтво України. У 1960-х - на поч. 1980-х pp. найбільшою популярністю у глядачів користувалися кінофільми «Тіні забутих предків» С.Параджанова, «Вечір напередодні Івана Купала» і «Легенда про княгиню Ольгу» Ю.Іллєнка, «Камінний хрест» та «Тривожний місяць вересень» Л.Осики, «Вавилон-ХХ» І.Миколайчука, «Женці» та «Високий перевал» В.Денисенка, «У бій ідуть тільки старики» та «Aти-бати йшли солдати...» Л.Бикова. Проте кожен нестандартний крок кіномитця перебував під негласним наглядом ідеологічного апарату ЦК КПУ й отримував свою політичну, а в деяких випадках і юридичну оцінку. Внаслідок грубого втручання у творчість, політичної та ідеологічної корекції виробництва кінофільмів на Одеській та Київській кіностудіях на тривалий час потрапили на полиці фільми К.Муратової «Короткі зустрічі» (1968, вийшов на екран у 1987 p.), «Довгі проводи» (1971, вийшов на екран у 1987 р.), кіноробота Ю.Іллєнка «Криниця для спраглих» (1965, у прокаті з 1987 p.). Об'єктом для цькування з боку владних структур було обрано також глибоко національний за своїм змістом і формою кінофільм Ю.Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971). Протягом тривалих років був відлучений від роботи Сергій Параджанов. Під невсипущим оком цензури тривалий час перебувала творчість кінорежисерів І.Миколайчука, Л.Осики, В.Ілляшенка.
Суворі вердикти самобутнім роботам визнаних кіномитців змушували багатьох кінематографістів з осторогою братися як за українську тематику, так і за озвучення фільмів українською мовою.
Дедалі більше втрачав національну особливість український театр. Незважаючи на те, що протягом 1965-1985 pp. кількість театрів в УРСР зросла майже на третину, українські драматичні твори становили лише четверту частину їхнього репертуару, а українська мова майже повністю була витіснена російською. Життєвість українського театру засвідчували своєю роботою артисти Н.Ужвій, А.Роговцева, Б.Ступка, О.Кусенко та інші.
Новаторством і оригінальністю в образотворчому мистецтві у 1960-80-х pp. відзначалися твори скульптора і живописця І.Гончара, художників А.Горської, Л.Семикіної, О.Заливахи, Г.Севрук, В.Касіяна, М.Дерегуса. У сфері народного декоративно-ужиткового мистецтва особливої популярності набула творчість М.Приймаченко, К.Білокур, О.Кульчицької.
Традиції української національної музики у згаданий період примножували композитори Григорій і Платон Майбороди, Мирослав Скорик, Ігор Шамо, Володимир Івасюк, Андрій Штогаренко.
Посилений ідеологічний контроль, здійснюваний політичним керівництвом республіки, призвів до значної поляризації в літературно-мистецькому середовищі. Переважна більшість творчої інтелігенції стала на шлях конформізму, підтримала своїми діями пануючий режим. Інша, більш послідовна, течія стала основою формування опозиційного руху проти існуючого ладу. Протистояння нонконформістської частини творчої інтелігенції проявилося в найрізноманітніших формах - відстоюванні свободи творчості, пропаганді кращих культурно-мистецьких традицій українського народу, заходах щодо збереження історичної спадщини, української мови.
5. Дисидентський рух
«Хрущовське» десятиріччя підштовхнуло процес оновлення суспільної свідомості. У 60-70-х рр. Хх ст. у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції - дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.
Дисидентський рух мав три основні течії:
1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А.Сахаровим, О.Солженіциним , а в УРСР - Українською Гельсінською Групою (УГГ) - групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ утворена в листопаді 1976 р. в Києві. Її очолив письменник М.Руденко. До складу входили О.Бердник, П.Григоренко, Л.Лук'яненко, І.Кандиба, М.Маринович - всього 37 осіб. Підтримували зв'язок з московськими правозахисниками. УГГ визначила собі завдання: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно-і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.
2. Релігійне дисидентство - боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Представниками були П.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля.
3. Національно орієнтоване дисидентство - засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І.Дзюба, С.Караванський, В.Мороз, В.Чорновіл та ін.
Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що будучи реальною опозиційною силою, він фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П.Григоренко) до націонал-комуністичної (І.Дзюба), а від неї - до платформи, близької інтегральному націоналізму Д.Донцова та ідеології ОУН (В.Мороз).
На початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І.Світличний, М.Горинь, М.Озерний, Я.Гаврич, Б.Горинь, М.Осадчий, О.Мартиненко та ін. Арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І.Дзюба, В.Стус, В.Чорновіл та ін.
У грудні 1965 р. І.Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В.Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні-грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Але це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л.Брежнєва, О.Косигіна, М.Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.
В 1970 р. починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. - другий арешт В.Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є.Сверстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, І.Дзюба, В.Стус, І.Калинець та ін. Свою роль у цих подіях відіграло засідання Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 p., на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».
У сер. 70-х - на поч. 80-х рр. ХХ ст. дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно - утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка. Джерела вказують майже тисячу осіб дисидентів, які репрезентували усі регіони України. У 1968 p., оголошеному ООН роком Прав Людини, в тюрмах та таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в'язнів і майже 50 осіб «лікувалися» у психлікарнях. На початок 1980-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%.
Отже, протягом 60-х - пер. пол. 80-х рр. ХХ ст. в Україні значною мірою активізується опозиційний рух, стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.
Немає коментарів:
Дописати коментар